— Буває, що чоловіки сивіють за молодих років.
— Я бачила його зрак [70] Зрак — обличчя, образ.
.
— Він має вуса? Бороду?
— Ні, в нього голене старе обличчя. Маленькі очі і великий ніс. Він бридкий.
— І страшний?
— Так.
— Ти бачила його зброю?
— Ні.
— Як він одягнений?
— У нього вузькі штани і чорні високі чоботи. Він одягнений у кутноровану чемерку [71] Чемерка — різновид чоловічого одягу, приталеного і зі складками ззаду. Кутнорована — ворсиста.
. А під нею ще має темну сорочку. На зап'ястях у нього залізні кільця.
— Пласкі?
— Так.
— Широкі?
— Отакі, — дівчина граційно розвела пальці.
І Рева подумав, що вже дещо знає про ворожий арсенал. Він бачив ножі-браслети у полонених татарських шпигунів. Дуже зручна зброя: натискаєш на важельок — і браслет розгортається у смертоносний залізний кіготь з отворами для пальців. Лише одна незручність — носити такі прикраси можна, лише маючи спеціальні підрукавники з грубої шкіри. Старі січовики розповідали, що першими такі ножі придумали наймані вбивці-асасини ще до Батиєвої навали.
— А чого ж, — не втримався Рева від єхидного питаннячка, — ваші планетники того бабая не зупинили? Ви ж, подейкують, маєте Силу.
— І він її має, — Двійя різко мотнула волоссям і обризкала козака.
— То він теж чаклун?
— Він маєстатний [72] Маєстатний — великий, значний.
чаклун!
— Отакої, — почухав чуба козак. — А звідки таке відоме?
— Він би ніколи не знайшов маму, якби не був чаклуном. Мама вміла відводити людям очі. Якщо вона того не хотіла, люди її не бачили. І дядько Захарій таке вмів, і всі наші. А він усіх знайшов і вбив… Окрім мене і Ранвіра.
— Треба було брати мушкет і стріляти в нього, а не очі відводити.
— Так війтові люди у нього стріляли, — здвигнула плечиками Двійя. — Його кулі не беруть.
— Замовлений?
— Чаклун.
— Отаман Сірко теж замовлений. Сам бачив, як його кулі минали.
— Теж чаклун.
— Хто сказав?
— Я знаю. Якщо кулі не беруть, значить, чаклун. Від меча і отрути можна замовити, а від кулі не можна. Куля здалеку летить.
— А чаклуна вона не вражає?
— Чаклун має Силу.
— Це як?
— Він може розсунути відстань і стиснути відстань.
— Відстань не можна зрушити. Можна зрушити лише ті речі, між якими є відстань, — впевнено сказав Рева. За двадцять вісім років життя жодне бачене ним не змусило його засумніватися у цій очевидності.
— А якщо ніяких речей не буде?
— Тоді й відстані не буде.
— А куди вона дінеться?
— Ну… — Рева відчув, що його заганяють у якусь дискусійну пастку. — Туди дінеться, куди ділися речі.
— А ви є річчю?
— Ні. Я козак.
— А ваш християнський Бог є річчю?
— Тьху на тебе! Нащо про таке питаєш?
— Питаю, бо ви не розумієте. Бо якщо всі речі позникають, то ви і Бог удвох лишитися, бо ж ви із Богом не є речами так?
— Ну.
— Але якщо відстані зникають разом із речами, тоді між вами і Богом вже не буде жодної відстані?
— Ну.
— А якщо між першим і другим немає відстані, то, значить, перше є другим, а друге є першим. Так?
— Мабуть, так…
— То ви станете вашим Богом, він — вами? Гріхи вам не заважатимуть?
Рева тяжко задумався. Потім невесело посміхнувся: мовляв,
попався.
— Яка вчена відьм… планетниця, — визнав він. — Стара Черниха таки тобі дещо порозповідала.
— Я не вчена, я за родом планетниця. Вчені мало що можуть.
— І від кого ж той ваш рід ведеться?
— Якщо по-вашому, то від великого волхва Тризня.
— По-нашому?
— Християни ведуть свої роди по батькові, а ми свої — по крові.
— Не одне й те саме?
— Ні. Ми віримо, що Сила по крові спадкується лише по матері.
— А по-вашому ти від кого будеш?
— Моя прабабця Дарина була сильною планетницею, — скупо відповіла Двійя.
— Бачиш, а в твоєї прабабці ім'я було християнським.
Двійя на це зауваження відповіла мовчанням. Лише швидка посмішка пробігла її виразними губами. Від цієї посмішки в обличчі Двійї промайнуло щось грайливо-лисяче. Козакові ця граційна лисячість сподобалася. Він запитав:
— А той Тризень-волхв, то дідо твій був?
— Прадід в одинадцятому коліні.
— Овва! — присвиснув козак. — Він, певно, ще за Володимира-князя жив.
— Не знаю.
— Нарешті ти, лишко [73] Лишка — лисиця.
, чогось не знаєш, — розсміявся козак.
— Мама не встигла усього мені повідати, — сказала Двійя й заповзялася збирати ще вологі хустини і ряди.
— Ажеби [74] Ажеби — нехай.
ще сохли, — сказав Рева.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу