Володимир Єшкілєв - Богиня і Консультант

Машина пригальмувала поряд із невиразною двоповерховою спорудою. Перед її фасадом було розміщено щось віддалено схоже на дитячий спортмайданчик. Низенькі турніки і лави були розмальовані сірими і жовтими смугами.

— Де ми? — Валерій Петрович здивовано роздивився навколо.

— Це школа-інтернат.

— …?

— Ти маєш усе зрозуміти правильно. Чекай, не питай нічого… Я зараз піду до цієї школи і повернуся з одною дівчинкою, вона сяде до машини, ти, брате, не повинен робити великі очі. Вона нам на тій дачі буде дуже потрібною…

— Яка ще дівчина? Нащо…

— Послухай, не перебивай… Це буде наш живий локатор. Мала ця має яскраві екстрасенсорні здібності. Мені, брате, вже набридло шукати наосліп. Вона відчує об'єкт. Вона бачить.

— Бачить? Відчуває? Так-так, мольфар намбер ту.

— Тут я командую, Міта-брате.

— Скільки їй років?

— Скоро буде сімнадцять.

— Яро, ти махнувся на всю голову! Ти хочеш сказати, що тобі, лівому боброві, дозволять забрати неповнолітню дівчину з інтернату серед білого дня?

— По-перше, — недобро вищирився Яра, — до твого відома, з цього сраного інтернату ліві бобри беруть дівчат на ніч цілими групами. По двісті баксів за штуку. А деяких по сто. Така от, брате, народна педагогіка… По-друге, дирекція цієї гавношколи вважає мене далеким, але люблячим і впливовим родичем дівчини. Що надає їй, між іншим, майже недоторканного статусу. Майже. По-третє, я позавчора дуже-дуже засмутив одного з тутешніх клієнтів, за що дівчинка мені дуже вдячна. Вона готова знову мені допомогти. Допомогти нам. Допомогти помститися за Боба. Чи нам цього не треба? Треба. Тоді у чому проблема? До речі, якщо захочеш до неї звернутися, називай її Індиго.

— Як?

— Індиго. Вона хоче, щоби її саме так називали. І нехай буде так, як вона хоче. Так називають особливих дітей нової генерації. У них розширені можливості, певні здібності до бачення аури інших людей, до телепатії…

— Розширені здібності? А я читав про цих пупсиків, що вони вбивають своїх батьків, бо ті їм здаються тупими. Що вони відмовляються спілкуватися з нормальними людьми. Твоя екстрасенсорка когось вже прикандичила?..

— Послати тебе нах?

— Посилай, посилай, — Мітелик був на межі істерики. — Індиго! Я так і думав: ми клоуни. Кончені клоуни.

— Ти забагато думаєш.

— Клоуни.

— Заїло платівку? Перетрахався?

— Опочки! — осяяло Валерія Петровича. — Це ж, напевно, інтернат для розумово неповноцінних дітей? Так? Чого замовк?

Яра матюкнувся і вийшов з автівки. У голові у Мітелика почала вибудовуватися підозра, до котрої, немов до футляра, зручно вміщувалися усі події останніх двох днів. «Одноокий дістав унаслідок вибуху ракетного двигуна травму голови, — перебирав вервичку фактів старший консультант. — Від того часу в нього розвинувся параноїдальний комплекс, манія переслідування. Він ховається в горах від придуманих «поганих хлопців», товаришує з малолітніми аутистками. Смерть Боба, зрозуміло, викликала чергове загострення його параної. Усі ці його марення про зниклі реліквії. Мандри до мольфарів. Спецмобілки. Перевдягання. Все сходиться. Треба звідси тікати». Права рука Валерія Петровича вже потягнулася відкривати дверцята авта, коли з'явилися Яра з Індиго.

Спочатку він почув голос дівчини. Вона сказала:

— Яка смішна машина.

Голос був низьким і глибоким. У ньому відчувалася прихована відчуженість. Так, ніби в тому голосі мешкав сумнів у справжності кожного навколишнього існування. Сумнів цей, здавалося, жив саме в голосі, у його найглибших дихальних надрах, а не в поверхневій інтонації. Мітелик ніколи в житті не чув такого голосу. Він вистромив з відкритого вікна голову, щоби подивитися на людину, яка отримала від природи такий рідкісний інструмент вербальної комунікації. За мить до того, як він побачив справжню Індиго, він уявив її блідою, дистрофічною, синьоокою, з видовженим обличчям і світлим волоссям.

Насправді біля автівки стояло смагляве дитя південного народу, з великими антрацитовими очима, чимось схоже на тих вертких дівчат з арабських кварталів, що їх старший консультант набачився під час поїздок до Франції. Вона виглядала і старшою за свої роки. Рожева блузка і цупка синя спідниця не приховували її тіла, далекого від балетної витонченості, але зграбного і пропорційного. Жодної психічної патології не проглядалося на її обличчі з впертою лінією рота і високим гладеньким чолом.

«Певно, в пупсика циганська кров», — припустив Валерій Петрович.