Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Хай його вітер обвіє, – сказав сотник, кусаючи губи, щоб знову не позіхнути. Пішов із двору просто на молодицю, що невідривне сюди дивилася.

– А ти чия? – спитав він. – Щось мені не до знаку… Трохи вразився з того, як вона на нього зирнула, але мав іншу турботу: вуста йому розривало від позіху. Через те не став чекати на відповідь, а тільки подумав, що десь-таки цю молодицю бачив. Його щелепи знову роздерлися, притому так, що йшов він якийсь час із широко роззявленим ротом.

7

Петро опритомнів остаточно під вечір. Сонце стояло якраз проти нього, і він довго дивився на величезне, негаряче світило. Здалося, що пролежав у дворі ратушу незвідь з якого часу. Довкола не було ні душі. Він сів, крутилася йому голова. Дивився крізь болющі повіки на той шматок дороги, омежений сірими смугами тинів, що вабив його і раніше. Зараз він туди ступить, бо вже немає ніяких перешкод. Потягся до ціпка, що лежав обіч, і, спершись на нього, встав. Відчув, що живий і може рухатися, – гаряча хвиля щастя омила йому груди. На припухлому лиці проступило щось схоже на усміх, очі засвітилися – вечірнє сонце таки закинуло в них по живій іскрі. Спина й сідниця йому боліли, але цей біль відчував тоді, коли пересмикував плечима. Пішов і побачив, що ноги його несуть. Опирався на ціпок, наче був старим дідом, і поволі дибав порожньою вулицею. Зрештою, не була вона порожня. З кожного вікна, дверей, з дірок у тинах світилися до нього цікаві очі.

Він спинився. Стояв і начебто зважувався: йти йому чи ні. Перед ним лежала вулиця з кількох хат: дві з них він знав надто добре. Довкола було так само порожньо, не відчувалося навіть очей, що за ним підглядають. На тин скочив лапами брунатний невеликий пес, побачив Петра і стрибнув до нього. Принизливо вихляв тілом, тернувсь об ногу і, піддерши писок, тихенько заскавулів. Завмер раптом: з відчинених дверей хати дивилася на нього жінка.

– Тобі чого? – спитала вона.

– Хіба це не мій дім?

– Не можеш уже тут жити, – мовила вона гостро.

– Я хочу взяти на дорогу одяг і харч.

– В тебе нема тут одежі й харчу! – сказала жінка. За спиною в неї заспівали двері, і в них став Кошанський.

– Що тут таке? – спитав.

– Той злодій прийшов, – холодно сказала Тетяна.

– Хіба не знаєш, що до заходу сонця тобі треба піти з міста? – спитав Кошанський. Петро мовчки на нього дивився.

– Я тут, у твоєму домі, з урядового приручення, – сказав Кошанський і солодко позіхнув. – Стережу Тетяну від твоєї помсти.

Петро все ще мовчав, тільки світив змертвілим поглядом.

– Коли зрозумів мене, поспішай. Після заходу сонця тебе в цьому місці можна вбивати, як приблудного пса.

– Він щось проти нас замислює, – сказала жінка з сіней. – Подивися, які в нього несамовиті очі!

– Зараз піде, – сказав Кошанський. – Бо я тут таки з урядового приручення.

Петровий погляд запалився, і Кошанський нахилився, щоб узяти дрюка.

– Забирайся геть! – сказав глухо. – Бо черепа тобі провалю.

– Я прийшов, щоб вас побачити, – сказав повільно Петро. – За гріх вам воздається, і не мій на те буде суд. Він повернувся і ступив через перелаз.

– Думай про свої гріхи, Петре! – сказав цвілим голосом за спиною Кошанський.

Але Петрові не було чого тут робити. "Мене вже нічого тут не тримає", – подумав і подививсь у той бік, де стояла хата Марії Тимофіїхи. Йому тонко й тоскно защеміло в серці – лишав там щось по-справжньому дороге й гарне. Хотілося ще раз поговорити з Горпиною й пообіцяти, що він таки повернеться забрати її. Але навколо глухла безлюдь, і він, зирнувши на сонце, котре торкнулося вже овиду, пішов хуткіше.

Проходив повз пустище і вже починав відчувати радісне збудження, як завжди перед дорогою. Звів голову і моторніше посилав обіч себе палицю. Виліковувався від своєї урази і знову жив.

Неподалець зашарудів бур’ян, і він мимохіть глянув туди. Від куща верболозу замахала йому хусткою дівчина.

Зійшов з дороги і, як міг швидше, подався туди. Поспішав і усміхався: назустріч пливли йому кохані очі.

– Я тобі принесла дечого на дорогу, – сказала Горпина і подала йому зав’язану в біле полотно лубку.

Подивився на неї широким-широким поглядом, і дівчина побачила в тих розширених очах усе, що сподівалася: ласку, любов і прощання, їй захотілося кинутися йому на шию і виплакатися уволю. Тоді знову дивитися йому в вічі і знову плакати. Щось недоказане і недокінчене праглося там прочитати, однак очі його звузилися, і в них заблищав сміх.

– Знову лубка з приливаними чорницями? – питав він так ніжно, що сутінки, які плелися біля них, на мент перестали згущуватися. – Тільки чи не потраплю я з цією лубкою в нову халепу?