Валерий Шевчук - Три листки за вікном

Біля самої могили зупинився й розгледівся. Навколо було моторошно тихо. Спала в мороку степова трава, спало кілька дерев на узбіччі, не чув ані цвіркунів, ані погуків нічних пташок.

Козак зіскочив з коня і пішов, мочачи чоботи в росі, нагору. Кінь покірно слідував за ним, хоч неспокійно похропував і крутив головою. На вершині лежав великий камінь, а біля нього цурпалля і слід од багаття – не одного сюди вабило, і не один тут ніч ночував.

Козак сів на камінь і відчув млість, що раптом огорнула його тіло, – спати йому захотілося. Але він поборов себе, викресав вогню й запалив хмиз, щоб трохи посидіти при багатті й повечеряти. Поки варився куліш, козак сидів біля вогнища й дивився, як помалу жере вогонь паливо. Йому здалося раптом, що земля під ним здвигнулася, заіржав раптом його кінь, – вперше морочно стало нашому сміливцю. Щоб отямитися, закушпелив люльку, і доки її палив, усе і навколо було спокійно. Коли ж висмоктав з черепка останній дим, вдруге гойднулася під ним земля і вдруге заіржав кінь. Козак скочив на рівні, але довкола стигла нерушима тиша, лише подихав у вічі теплий нічний легіт, якийсь дивний запах приніс він козакові. Він удихнув того запаху і відчув, що дурманіє, що в голові йому затуманилося, а очі починають погано бачити. Ноги затрусилися, і він впав непритомний у траву, так і не дочекавшись, доки звариться на вогнищі йому куліш.

Прийшов до тями тоді, коли ранок почав ледь-ледь дріботіти, коли небо почало швидко наливатися світлом, спершу сірим, а тоді синім; скочив одразу на ноги й роззирнувся. Коня біля нього не було. Він зирнув на погасле вогнище, на казанок із загуслою кашею і раптом кинувся притьма бігти. Він не так збіг, як скотився з могили і тут, біля дерев, застав, свого коня. Стрибнув на нього, а тоді почув, як щось дихнуло чи зітхнуло йому в спину. Волосся стало сторчака в козачини; він свиснув й погнав щодуху коня, а коли, від’їхавши на кілька гін, роззирнувся, побачив, що могила вся покрита густим туманом і в тому тумані раптом щось блиснуло, ніби хтось вистрілив йому услід. Козак притис острогами коня й помчав з цього клятого місця так швидко, як тільки міг витримати його вірний приятель…

За місяць по тому розгорілася велика війна. Струмки крові полилися тоді по землі. Серед воєнних хуртовин найбільше лютував наш козак. Ярий вогонь палив йому душу, дикий і завзятий був він у бою. Але мав одну дивну пристрасть: не любив бачити когось над собою. Отже, й виходило, що після кожної битви гинув старшина, котрий стояв на приступець вище за нього. На місце вбитого завжди обирали нашого козака, але завжди після того не радість він відчував, а стуму.

Тоді він пішов до святих місць висповідатися.

– Я вбивав усіх, – сказав він, – хто мною керував. Не вищих, а тих, що стояли якраз наді мною.

– Навіщо ти чинив це, сину? – спитав у нього чернець. Був чорний і зарослий, довгі роки сидів у схимництві, а наостанок, як ієромонах, давав мир заблудлим.

– Здається, заздрість поселилась у душу мою, – мовив козак.

– Викинь її із серця й прожени із душі, – сказав чернець. – Заздрість – це геєна пекуча, змія невсипуща, випали її з душі, прожени і тільки тоді спасешся.

– Не можу її вигнати, – сказав козак, – коли б міг, то не прийшов би до вас.

Чернець покропив його святою водою, але не допомогла козакові вода.

– Щоб вилікуватися, – сказав схимник, – маєш дуже того захотіти…

– Таж я хочу! – скрикнув козак. – Бозна-скільки часу хочу! Але як? Я ж прийшов питати ради…

– Геєна пече тебе, – спокійно сказав чернець і замислився. Він довго думав, аж так, що вирішив козак: забув про нього старий. Вже й покашлював, і неспокійно вовтузився, але чернець, ніби ідол, сидів. Нарешті звів на козака очі й позирнув пильно.

– Хто ти тепер у війську? – спитав.

– Полковник.

– Гетьманом стань.

– Штовхаєш мене на новий злочин? – вигукнув козак… Через кілька днів старого гетьмана було підступно вбито, а замість нього обрано нашого козака.

– Слава героєві, слава! – гукало товариство. – Слава новому гетьману, веди нас і керуй!

Так кричали козаки, а він стояв, набундючившись і виставивши наперед булаву. Відчував, що пориває його могутня хвиля, бо підкоряються йому десятки тисяч людей і може двигнути цю юрму, куди захоче. Був на піднесенні, наче плив хвильливим морем, і це море корилося йому.

"Тепер, – подумав він, – перестане мене жерти з’їжа. Тепер я нарешті заспокоюся і не буду лити безневинну кров. Я досяг того, про що колись і мріяти не важився, – ось воно, щастя!"