Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Твій твір його світлість відзначив особливо – це має тебе зобов’язувати. В тебе добрий дар слова, і йти б тобі вчитися на філософський факультет. Коли хочеш, можу в сьомому класі підготувати тебе до вступу, вчитимешся додатково по кілька днів на тиждень – це не буде важко ні мені, ні тобі.

– А чим я заплачу? – тихо спитав хлопець.

– О господи! – вигукнув я. – Чи все має в цьому світі оплачуватися? Хай це буде в нас із тобою така обопільна гра. Зрештою, коли я сам тобі це пропоную, – строго зауважив я, – це значить, що беру на себе такий обов’язок за спасибі.

Я пішов у сусідню кімнату, щоб винести звідти печиво до чаю, яке купив навмисне для цього візиту, а коли повернувся до столу, то аж здригнувся – хлопець притьма кинувся мені в ноги й голосно заридав.

– Вибачте мені, Киріяку Автомоновичу! Вибачте мені мій гріх, я винуватий перед вами! – закричав він, обіймаючи мої коліна.

Я лагідно звів його з підлоги і всадив у крісло.

– Ви так до мене добре ставитеся, – ридав хлопець, – а я… я прийшов вас… труїти!..

Я остовпів. Щось таке чудне сказав цей Барановський. Холодна хвиля облила мені груди, і я миттю позбувся сентиментальності й оспалості.

– Ану, кажи, що сталося? – спитав я грізно і обдав малого таким холодом, що той аж руками захистився.

– Це все вони… хлопці, – сказав він.

Сягнув собі в кишеню і вихопив мале пуздерко.

– Оце мені дали, щоб я вилив вам у чай!

Я відгвинтив покришку й понюхав. Запаху рідина не мала. Я знову загвинтив покришку і поклав пуздерко в кишеню. В мене похололи пальці на руках та ногах, і я ледве здолав розібрати замішану на плачі та схлипах розповідь Барановського.

Це пуздерко вручили йому учні шостого класу, наказавши влити отруту мені в чай. Коли б він, Барановський, того не зробив, вони обіцяли покарати його на смерть. Для виконання намисленого вони дали йому чотири доби, а сьогодні минає строк, коли він це мав учинити. Коли ж він донесе на них, учні пригрозили його повісити, а також спалити дім його матері.

– Я не міг їм відмовити, але й не можу вас труїти, ви нічого мені лихого не сподіяли, а були завжди до мене ласкаві. – Він плакав і ломив пальці.

Я відчував, що холод від пальців розливається мені по руках та ногах.

– І ти посмів, – закричав я, – і ти посмів до мене з таким прийти?

Хлопець звалився переді мною на коліна і молитовне склав руки.

– Чому вони цього хотіли? – горлав ще несамовитіше я. – Що я їм зробив, окрім добра?

– Вони ненавидять вас, – прошелестів сухий, як папір, голос.

Я дивився на Барановського широкими очима: чогось тут не розумів. Щось тут відбувалося несусвітне, що ніяк не вкладалося мені до голови. Отрута, цей хлопець, хтось мене ненавидить до такої міри, що зважився отруїти, – чи не змора це вві сні? Що воно робиться в цьому світі, і як це пояснити? Я несамовитів. Все в мені бунтувалося й ламалося, я відчув, що з горла в мене от-от вирветься крик, що наступної хвилини кинуся на цього нещасного, який безпомічно клякне отут на підлозі, і розтопчу, розшматую його.

– Говори, – ледве вичавив я з себе. – Говори, за що вони мене ненавидять?

– Всі вас бояться, – слухняно зашелестів паперовий голос. – Вони кажуть, що ви… сатана!

– Як ти сказав? – схопив я його за барки й підняв над підлогою. – Ану, повтори, як ти сказав?

– Це не я сказав, а вони. Я завжди їх переконував, що ви добрий, тільки вдаєте злого. – Хлопець у моїх руках трепетав.

– Геть! – проказав я коротко й показав рукою на двері. – Геть, щоб ноги твоєї тут не бачив!

– Але вони вб’ють мене, пане вчителю! – вигукнув з жахом хлопець.

Тоді я отямився. Більше того, мені стало смішно зі всього, що тут переживав. З цієї дурної, наївної, алогічної історії, в якій було більше сліпого безум’я, ніж розмислу.

– Ну заспокойся, – сказав я майже спокійно. – Заспокойся, кажу! Сідай і побалакаємо.

Посадив його у фотель, і він був у ньому, як перелякане кошеня.

– Я зараз відведу тебе в поліцейську дільницю. Не лякайся. Там все розкажемо, а коли твоїх друзяк заарештують, тебе відпустять. Хочеш так?

Він дивився на мене голубими перестрашеними очима і тільки ледь-ледь похитав головою. Тоді я сказав інше:

– Не хочеш, то вертайся додому. Завтра вранці, ще до занять, приходь до мене і щось придумаємо. Хто тобі дав отруту?

Він назвав чотири прізвища: двоє відмінників і двоє телепнів.

– Де вони її взяли? Барановський того не знав.

Тоді я відкрив пуздерко і взяв на язик рідину: щось солодке й терпке.