Валерий Шевчук - Три листки за вікном

– Чула, що він казав? – прошепотіла стара.

– Звісно, – спокійно обізвалася дочка. – І не знаходжу тут нічого дивовижного.

– А те, що маємо з твоєю сестрою тебе відректися?

– Ах, maman! – скривилася красуня. – Чи ж із нашими статками вередувати?

– Маєш рацію, доню, але… порядні люди так не сватаються.

– Так сватаються люди, які мають порядні гроші… Полковниця дивилася на дочку трохи здивовано. Гарне, точене личко випромінювало лагідний спокій, наче не вона висловлювала такі холодно-практичні речі. Більше того, очі дивилися замріяно, а вуста чарівно розтулилися, з’являючи перлові зубки.

Саме такою вона й з’явилася до жениха наступного дня рівно о десятій ранку. Спокійно слухала, як у передпокої звучать чавунні кроки. Здавалося, граф був викутий із заліза, бо зайшов до вітальні холодний, непроникний, замислений. Красуня відчула при його появі небувалий раніше трепет, вже й сама не знала, чи захоплюється цим незвичайним чоловіком, чи жахається його. Здається, було і те й друге водночас; зрештою в її гарненькій голівці вже визріло рішення. З деталей цієї зустрічі мало значення те, що ранок був винятково сонячний, незважаючи на осінь. Тому вітальня була залита сонцем, я ж мав золоту нагоду стати графовою тінню, а тепер розкошував, незримо присутній, у цій золотій вітальні. Панна запросила графа сідати, але він, на моє задоволення, й не подумав те чинити, через що залишалася стояти й старша полковниківна. Вона зашарілася, і від того її обличчя стало ще чарівніше. Граф розставив ноги, його тінь перекинулася через вітальню, захопила фотель, що стояв під стіною, через що я мав нагоду зручно всістися й вигідно розташувався, закинувши ногу на ногу.

– Зумисно не сідаю при цій процедурі, – сказав граф. – Одне – те, що не терплю урочистостей, а друге, – так мені буде сподобніше почути ваше "так" чи "ні".

– Що ж сподіваєтеся почути? – лагідно озвався чарівний голос.

– Те, що зволите сказати, мадемуазель, – відповів граф із легким поклоном.

Вона промовчала для годиться, а тоді сказала просто:

– Приймаю всі ваші умови. Коли хочете, мені сподобалася ваша манера свататися. Це так оригінальної А діловий характер сватання… це свідчить, що у вас нема на думці облуди.

Він стояв, щедро облитий сонцем, і в тому світлі виразно проступила кожна віспинка на його лиці. Панна Анеля не могла не помітити того; зрештою, він зумисне так став.

– А ще мені сподобалося, – мовила вона, – ваше оригінальне лице.

Граф здригнувся і стрілив оком, перевіряючи, чи не кпить із нього красуня, але побачив проти себе прекраснодушну всмішку.

– Ми зустрічалися з вами в театрі й на концертах, – нагадав.

– Звісно, там я вас і примітила. Вас важко не помітити, надто виділяєтеся серед нашої нудної й сірої публіки.

– Це через те, що я Потоцький, – сухо сказав граф.

– О, звісно! Але це мене цікавить зараз найменше.

– А що ж цікавить панну найбільше? – зирнув на неї впритул.

– Панні не годиться казати про це відверто, – продзвенів чарівний голосок.

– О так, – схилив голову граф. – Можу дати вам, мадемуазель, ще кілька гарантій. Буду з вами ввічливий і шануватиму вас, доки бачитиму вашу до мене прихильність. Вимагаю абсолютної вірності, і всі мої обіцянки стануть не словом, а законом.

Панна Анеля зробила кніксен.

– Отже, можемо вважати, що ми домовилися і наша умова починає діяти з цієї хвилини.

– Коли панові так завгодно, – в тон йому відказала Анеля.

На те граф зробив кілька кроків до нареченої і припав вустами до її руки. Були холодні як лід, але Анеля й не моргнула.

– Будьте певні, мадемуазель, – сказав граф, зводячи голову, – любитиму вас, як ніхто…

Усе відбулося суворо за розписом. Після вінчання граф відразу ж сів із молодою в пишну дорожну карету, не кинувши й оком у бік родичів дружини, а їй дав змогу помахати у віконечко.

– Дорога нас чекає нелегка, – сказав, коли молода оговталася. – Йдуть дощі, й доведеться нам вибрьохатись у болоті.

Незабаром за вікнами й справді замрячило, обсипало шибки дрібними краплями, й молоді опинились у цьому світі вдвох, адже машталір та слуги, що супроводжували повіз кінно, до уваги не бралася,

– Добра нагода розказати вам, пані, про своє колишнє життя, – пролунав монотонний графів голос.

Оповів Анелі про першу свою жінку й про генерала, котрий жив у флігелі його палацу; про те, що син од першого шлюбу помер, а вона більше на дітей не спромоглася; про те, що й роман її з генералом почався саме тому, що звинувачувала за безплідність його, графа.