Наталка Сняданко: Колекція пристрастей

У першому випадку це було боягузтво з боку Толі, у другому – моя поразка. Але що б воно не було насправді, мені треба було витримати з честю випробування, послане мені долею.
Так я і зробила. Наступної ж ночі я написала останній цикл віршів, присвячених моєму коханню до Толі під назвою “Ти недостойний”, урочисто спалила листок паперу із написаним на ньому толиним ім’ям і присягнула собі ніколи більше не закохуватися без взаємності і до кінця своїх днів мстити роду чоловічому за моє сплюндроване перше почуття. Вірш, присвячений цьому ритуалові, я назвала “Клятва”.
Пристрасті по-українськи. Лазарет.
Бабця і життєва мудрість. Мама і життєвий досвід. Ді Снайдер. Точкарік. Батько суворішає.
Все почалося з Ді Снайдера і точкаріка.
Навіть якби Ді Снайдер не зробив у своєму житті нічого, крім написання „Курсу виживання для підлітків», уривки із якого було опубліковано в журналі „Ровесник» у кінці 80-х р.р., він мав би повне право увійти в історію нашого двору як визначна і доленосна особистість. Але Ді Снайдер був крім того ще й музикантом, крутим патлатим рокером, нормальним пацаном із нормальним хаєром, який лабав кайфові соляки на своєму фірмовому фендері, носив потерту косуху і додавав справжнього драйву у кожен концерт. Він не належав до попси типу Джима Моррісона, Сантани, “Лед Зеппелін”, не кажучи вже про якийсь там “Хелловін”, яких слухали і якими захоплювалися всі підряд. Ді Снайдер лабав музон для тих, хто в’їжджає у справжні хард-рокові розклади, вміє цінувати децибели
і не шукає в житті легких шляхів. Ді Снайдер лабав музон для хіппі від важкого року, тому він з повним правом увійшов ще й в історію світової рок-музики. Хоча в нашій історії це і не дуже суттєво.
Після того, як „Курс виживання для підлітків» було надруковано у кількох номерах “Ровесника”, номери зачитано до дір і надійно сховано від предків, потім переосмислено, обговорено і ще раз перечитано, в нашому дворі нарешті почалася сексуальна революція.
Покоління сьогоднішніх школярів наша тодішня дрімучість, напевно, сильно здивує. Сьогодні, принаймні, якщо вірити журналові “Наталі”, зорієнтованому на доволі цнотливу і порядну аудиторію, дівчина може вважати себе фізіологічно неповноцінною, якщо до 13 років їй все ще не вдається позбутися невинності. Я вже не кажу про чоловічу частину аудиторії, яка, щоправда, не читає журналу “Наталі”, але за повноцінність свою починає переживати не набагато пізніше.
У наш час це ще не ввійшло в моду, точніше, тільки-тільки входило, чим вносило певний елемент неспокою в усталений периферійний перебіг життя. Наші батьки виховували нас в усвідомленні того, що перша шлюбна ніч має стати справді першою принаймні для нареченої, досвід сексуального життя повинен здобуватися тільки після одруження, а дівчина, яка піддалася на вмовляння хлопця і спробувала забороненого плоду, може спокійнісінько вважати себе збезчещеною і відразу зменшувати свої шанси на щасливе одруження відсотків як мінімум на 50.
З іншого боку, потік розбещеної західної цивілізації на теренах позбавленого сексу пострадянського простору ставав все нестримнішим, і публікації на зразок “Курсу” ламали наші традиційні уявлення, хоча перейти від теорії їх ламання до практичного позбування від застарілих уявлень і задавнених комплексів було трохи лячно. Вже самі назви окремих розділів його твору викликали у мене бажання заховати журнал якомога далі, аби його не дай боже не знайшли батьки. Уявіть собі нашу розмову після того, як вони довідаються, що я цікавлюся публікаціями на зразок: “Батьки і сім’я – не можу жити з ними, а пристрелити шкода”, “Що означає занадто рано втомитися від життя?”, “Чи небезпечно робити аборт?”, “Тиск компанії, тиск пива, тиск у сечовому міхурі”. Думаю, це надовго відбило би в мене бажання доводити свою сексуальну зрілість.
Крім того, як на мене, деякі із порад західного рокера були дещо суперечливими.
З одного боку він закликав: “Не виходьте з дому без презервативів!”, що можна було розуміти двояко: або ж у сенсі “живи поки молодий”, або ж “застергіайся, поки не пізно”. А поки читач ламав собі голову над тим, як же все ж таки варто розуміти цей заклик, Ді Снайдер ошелешував його не менш загадковим: “Щороку три тисячі підлітків захворюють сифілісом, хронічною і дуже заразною формою венеричного захворювання, яке, якщо його не лікувати, може вбити людину. Хіба матінка-природа не мудра?” Спробуйте пояснити, в чому виявляється мудрість матінки-природи і як після такого “благословення” наважитися взагалі виходити з дому, не кажучи вже про презерватив?
Крім того, якщо в одних місцях, як це наведено вище, читання рукопису потребувало певного рівня інтелекту, то в інших автор примушував читача відчути себе майже повним дебілом: “Якщо у тебе виникли сумніви, чи ти часом не вагітна, в першу чергу пройди тест на визначення вагітності”. Все логічно, правда не зовсім зрозуміло, де взяти такий тест на пострадянському просторі кінця 80-х, не кажучи вже про те, як ним користуватися. Замість цього читаємо: “Якщо тест дав негативний результат, – значить ти хвилювалася даремно. Але якщо результати тесту позитивні, то тобі доведеться зробити серйозний життєвий вибір”. Для всіх, хто ще не зрозумів, пояснюється детальніше: “Вибір може бути наступним: або ти зробиш аборт (і останнє уточнення для зовсім неуважних), тобто хірургічно перервеш вагітність, або народиш дитину”.
Для тих, хто обирає аборт, Ді Снайдер подає список організацій, до яких можна звертатися за допомогою: загальноамериканська мережа клінік за контролем над народжуваністю, організація “Бертрайт”, Національна федерація абортів. До всіх цих організацій можна звертатися навіть по телефону. Ви не пробували?
Не менш простий і доступний вихід із ситуації пропонується і для тих, хто вирішив народити дитину і віддати її на всиновлення: “Проблемами всиновлення займаються різні агенства, такі як “Об’єднана суспільна служба”, “Католицька благодійність”, “Об’єднана федерація єврейських філантропів”. Ти можеш знайти адреси цих організацій у телефонному довіднику”. Спробував би сам Ді Снайдер набрати “09” і запитати телефон “Об’єднаної федерації єврейських філантропів”.
Але незважаючи ні на відсутність джину з тоніком, яким добре додавати собі сміливості перед “першим разом”, ні на неможливість спробувати секс на задньому сидінні батькового автомобіля (навіть якби батько і довірив вам його, то для здійснення задуманого, наприклад, у “Запорожці” потрібен був багаторічний досвід у цих справах, початківцеві таке завдання явно не під силу), ні на банальний дефіцит презервативів та їх ненадійність (тоді доступними були переважно вироби вітчизняної промисловості і сумнівної якості), ми все ж таки вирішили спробувати скористатися порадами Ді Снайдера.
Місце, яке ми обрали для цього, називалося точкаріком і являло собою крихітне приміщення під дахом одного із будинків у нашому дворі. Ще будучи зовсім дітьми, ми часто переховувалися там одне від одного, граючи у “войнушки” чи “казаки-разбойніки”. Тоді це була порожня і запущена кімнатка над ліфтом, до якої вели вічно незамкнені двері. Коли ми підросли і троє нормальних пацанів із нашого двору не без впливу все того ж Ді Снайдера вирішили створити власну рок-групу і лабати музон з нормальним драйвом, виникла ідея використовувати точкарік як репетиційну крапку.
ЖЕК, куди хлопці звернулися із проханням про дозвіл, спершу пішов назустріч молоді і дозволив проводити репетиції у кімнатці над ліфтом. Точкарік почистили, принесли із звалища трохи стільців, які ще можна було хоч якось використовувати, затягли ударну установку і провели першу репетицію.
Наступного ж дня працівникам ЖЕКу довелося взяти свої слова назад і піти назустріч обуреним мешканцям кількох сусідніх будинків. Проводити репетиції щойноствореної і дуже перспективної у царині малорозвиненого на той час музичного напрямку під назвою “треш-метал” у точкаріку заборонили, чим спонукали підростаюче покоління перенести основну увагу із аспекту свого культурного розвитку на інші аспекти, зокрема сексуальний. Точкарік вирішили використовувати з іншою метою. Для цього в першу чергу притягли із того ж звалища інші, ще не до кінця знищені меблі і створили сякий-такий інтим.
Тьмаве освітлення, вузький диванчик з повистромлюваними подекуди шматками вати і пружинами, магнітофон, касети, пляшки з алкогольними напоями, набір презервативів. За брудною завісою – широка дошка, що дуже нагадувала колишні двері, встановлена на кількох хитких ніжках і накрита поплямленим простирадлом.
Хлопці довго не наважувалися запропонувати своїм партнеркам такі імпровізовані умови, але нарешті з“явилася перша пара бажаючих випробувати радощі інтиму за зачиненими дверима. Подібного люксусу нікому з нас, на той час вже одинадцятикласників, скуштувати ще не довелося. Наші тривалі дискусії все ще залишалися суто теоретичними, переконання наших батьків від цього не ставали менш консервативними, наш страх зробити щось недозволене підсилювався недостатньою наявністю засобів надійної контрацепції і все ще модними ранніми одруженнями. Все це зробило наше покоління останнім, яке з такою серйозністю ставилося до дівочої цноти. Тема “Дошлюбні статеві стосунки: за і проти” поступово займала все більше місця у наших розмовах, і врешті перетворилася на головну.
Багато хто із нас лише від Ді Снайдера вперше довідалися про те, що дошлюбні статеві стосунки у багатьох країнах вважаються нормальними, а в деяких навіть необхідними, але далеко не всіх це переконало в тому, що так і повинно бути. Ми поділилися на дві категорично не згідні між собою в цьому питанні групи, одна з яких була “за”, а інша, відповідно, “проти”.
Я відразу ж і без жодних сумнівів приєдналася до групи “проти”, що не в останню чергу призвело до описаних нижче подій.
Що краще: філолог чи програміст? Місіс Х і Містер У. Потаємне листування.
Грамотність в чоловікові – не основне.
Історія наших із Вітею стосунків, як і належиться кожному першому коханню, починалася дуже романтично.
Одного весняного вечора, коли мій батько був переконаний, що я сиджу вдома і готуюся до випускних іспитів, а я була певна, що батько перебуває на уродинах і повернеться додому пізно, ми несподівано зустрілися на вулиці, причому батько зовсім не виявляв ознак характерного для постуродинного стану сп“яніння чи хоча б легкої розлабленості, а я перебувала в товаристві хлопця у пошарпаній шкірянці із довгим хаєром і надписом «Metalica» на чорній футболці. Більше того – батько був помітно роздратований, бо невідкладні справи завадили йому піти на забаву, за що на нього образилися не лише друзі, а і моя мама, яка спеціально з цієї нагоди швидше пішла з роботи і встигла зайти в перукарню. А я не просто ішла поруч із особою чоловічої статі, ця особа мала не лише підозрілий як на смак мого батька вигляд, ми крім усього решта ще й наважилися на хамство тримати одне одного за руки. І це – при першому ж побаченні, у неповні 17, безпосередньо перед завершенням процесу середньої і початком вищої освіти.
Самі розумієте – ситуація не з приємних, особливо враховуючи запальну вдачу мого батька, його мрію про зятя з інженерським дипломом і глибоку переконаність, що перша особа протилежної статі, яка переступить поріг нашої чотирикімнатної квартири, рано чи пізно і стане цим зятем. А святим обов“язком батьків є відтягнути цей момент принаймні до закінчення середньої школи.
Але все по порядку. Все почалося тоді, коли батьки вирішили подбати про моє професійне майбутнє, тобто десь напередодні закінчення школи. Дискусії на тему: “ким мені бути», тобто «ким стати» точилися в нашій сім`ї і раніше, але інтенсивність і гострота їх зростала поволі, відповідно до наближення моменту видачі атестату про середню освіту. Думки наші, як і належиться в кожній порядній сім`ї, розділилися. Батьки вважали, що найперспективнішою на сьогоднішній день професією є програміст, і намагалися переконати мене вступати до політехнічного інституту. Я абсолютно погоджувалася з ними щодо перспективності, але сумнівалася, чи може людина, в якої при користуваннні газовою плиткою, електричною праскою, а подекуди навіть і простим холодильником вже виникають серйозні проблеми, стати хорошим програмістом. Вже не говорячи про трійку за рік з інформатики, яку вчителька потім таки виправила на п`ятірку, аби не псути відмінний атестат. Але висловити хоча б деякі із
власних сумнівів чи побажань з цього приводу я наважилася далеко не відразу. Знаючи своїх батьків, я добре розуміла, що переконати їх буде нелегко.
“Якщо ти хочеш досягти успіху в житті, припиняй читати нікому не потрібну художню літературу. Треба жити в реальному, а не придуманому світі. Краще піди допоможи мамі на кухні” – радив мені батько, застаючи за читанням.
Розуміючи, що армійське правила № 1, що командир завжди має рацію, і № 2: якщо командир випадково не має рації, треба звертатися до пункту № 1, розповсюджується і на батьків, я рідко сперечалася, і вдавалася до дієвіших методів захисту, демонструючи батькам власноручно складені плани позакласного читання такого обсягу, який приємно вразив би нашу вчительку української, якби вона випадково про це довідалася.
Моєю давньою і потаємною мрією було навчання на філологічному факультеті університету. Давньою, бо з“явилася вона ще тоді, коли дискусій на тему мого професійного майбутнього у нас в сім“ї не велося, як не велося і взагалі майже ніяких дискусій. Всі функції були чітко розподілені: функцією батьків було вирішувати і вважати за потрібне, моєю – виконувати те, що вони вирішили чи вважали за потрібне. А всім, з чим я погоджувалася чи не погоджувалася, я могла поділитися із плюшевим ведмедиком Панасом, який в ті благословенні часи виконував роль мого домашнього психоаналітика.
А бути не потаємною ця мрія не могла, бо ж зрозуміло, що діти батьків-інженерів повинні здобувати собі порядні професії, а не мріяти про всілякі дурниці.
“Філолог – це не професія. Витрачати п`ять років на те, щоб вивчити рідну мову може хіба що повний ідіот” – вважав мій батько, а батько, як відомо з обидвох основних армійських правил, завжди має рацію.
Протягом дуже довгого періоду існування моєї потаємної мрії я не знала, яку саме філологію обрати. Мені пощастило належати до останніх жертв радянсько-кубинської дружби і вивчати на честь останньої іспанську мову в школі у якості зарубіжної. Незважаючи на нашу систему освіти і завдяки своєму близькому знайомству із донькою нашої «іспанки», а також завдяки її дитинству, проведеному в Аргентині, мені вдалося оволодіти мовою в достатньому обсязі, щоб зрозуміти, що вона мені подобається, як подобається і процес вивчення іноземних мов взагалі. Але з огляду на далеку перспективу робити викладання іспанької мови своєю основною професією у Львові, ще й у період інтесивного розвалу всього радянського, із любов`ю до Фіделя включно, навряд чи буде дуже розумно.
Альтернативою міг стати факультет слов“янських мов, але він, як і українська філологія, у ті маловиїздні часи був, на думку знайомих моїх батьків, ще недостатньо престижним. Про філологію російську, ясна річ, не могло бути й мови.
В тому, що батьки навіть чути не захочуть про жоден з цих варіантів, сумніватися не доводилося. Але на той момент, коли от-от мала відбутися видача омріяного атестату про середню освіту, а незабаром після неї – і вирішальна розмова-дискусія з батьками, під час якої власну мрію (невідомо, яку саме) доведеться оприлюднити, мрії батьків про доньку-програміста розбити і спробувати незважаючи ні на що добитися здійснення власних планів, і сталося непередбачене зіткнення мого батька зі мною у супроводі хлопця з «Metalic»-ою, хайером і привітною посмішкою на обличчі. Я думаю, посмішка ця була би не такою привітною, або принаймні не такою викличною, якби мій супутник знав, що мій батько мріє про зятя з вищою освітою, якою дилемою став у нашій сім`ї вибір моєї майбутньої професії, чи про те, як строго виховуються дівчата з порядних сімей. Але нажаль (чи на щастя) мій супутник не зовсім знав, як я підозрюю, навіть що означає слово «факультет», вже не кажучи про все решта. І це допомоголо йому зберегти душевний спокій, чого аж ніяк не можна було сказати про мене.
«Хороший вчитель починає кожну нову тему з таблички множення», – часто повторювала наша математичка і намагалася бути послідовною у виконанні цього. Можливо, тому пояснити нову тему вона ніколи не встигала.
Але історія наших з Вітею стосунків починалася зовсім не з таблички множення. Вона починалася із листів.
Душевна травма, пережита мною під час спроби освідчитися Толі, не стала для мене перешкодою спробувати провести такий експеримент ще раз. Одна із моїх однокласниць, почуття якої до Майкла Джексона на той час саме втратили свою актуальність, запитала, чи не хотіла б я “придумати якусь кайфову розвагу”. Не довго думаючи, я запропонувала їй написати комусь анонімного листа і спробувати зав’язати листування, спостерігаючи за реакцією людини, до якої пишеш.
Ідея однокласниці сподобалося, і цього разу “жертвою” було обрано мого сусіда Вітю, того самого хлопця з хаєром, шкірянкою і «Metalic»-ою на футболці. Ми знайшли недалеко від школи потаємний сховок, старанно розробили опис до нього, і навіть намалювали план у масштабі 1:10 аби новий „Містер У» нічого не переплутав, і відіслали першого листа з шестирічною сусідською дівчинкою, яка була потай закохана в хлопця з довгим волоссям і обвішаною залізом курткою.
Час, що минув до моменту одержання відповіді, ми просиділи на моєму балконі, звідки було добре видно вікна нашого обранця, сподіваючись, що після прочитання листа він визирне на вулицю, вийде на балкон, піде перейтися в очікуванні натхнення для відповіді чи проявить себе якось інакше. Зрештою, не щодня ж йому приходять такі листи. Але сусід виявився хлопцем діловим і, не даючи собі праці шукати детально описаний нами сховок за ретельно вималюваною схемою, передав нашкрябану на шматку газети відповідь із тою ж закоханою сусідською дівчинкою. Написати лаконічніше було важко: „ Извини, спешу на тринировку. Если хочеш иметь са мной дела то давай встретимса не хочеш не нада а на глупасти у меня времени нету. Жду завтра в полвасьмова ва дворе.»
Дочитавши, ми побачили нашого обранця, який виводив з дверей під“їзду свій розкішний спортивний ровер. Спочатку я обурилася з такого хамства і запропонувала відіслати листа назад з виправленими червоним помилками. Але однокласниця провела зі мною довгу виховну бесіду на тему того, як треба поводитися з чоловіками, що грамотність,– в них
далеко не основне, що перш ніж скласти собі про когось думку варто принаймні один раз з ним зустрітися, що ми хотіли пригод і відмовлятися від них тепер просто нелогічно, про те, що при зустрічі кожен чоловік може виявитися не таким вже й дебілом, що негативний результат – це теж результат і под. Невідомо, що саме переконало мене: логіка її аргументів, чи розкішний хаєр і спортивна фігура нашого кореспондента, якому надзвичайно личили обтягуючі м“язи на ногах спортивні труси і еластична майка. Але я дала себе вмовити і так потрапила на побачення, з якого тато привів мене додому за руку і суворо попередив: “Ще раз побачу щось подібне,– відшмагаю”.
Мама провела зі мною відверту і тривалу розмову, з якої я довідалася, що мені ще тільки 17, а я вже дозволяю хлопцеві тримати себе за руку. І це дуже погано, тим більше під час першого побачення з цим хлопцем, і особливо враховуючи, що це взагалі моє перше в житті побачення, наскільки мамі відомо. Це дуже погано навіть під час другого побачення, як погано взагалі починати будь-які стосунки з чоловіками у моєму віці. Я навіть не уявляю, чим подібні речі, як правило, закінчуються. У мої 17 цього завжди ще не уявляють, а потім, коли починають уявляти, вже пізно. А не уявляю я того, що всі стосунки завжди розвиваються за однією і тією ж схемою, коли чоловік крок за кроком намагається завоювати жінку, а вона повинна цьому опиратися. Якщо ж я відразу даю йому тримати себе за руку, то йому здається, ніби і всього решта він теж досягне так само швидко. Спочатку він тримає мене за руку, потім спробує обійняти, далі запросить на морозиво, після цього – в кіно, там полізе цілуватися, далі з“являться діти, і вважай, що життя закінчилося. Я просто не усвідомлюю, з ким маю справу. У нього немає закінченої середньої освіти, вже не кажучи про освіту вищу чи пристойну роботу. Він вчиться у вечірній школі, носить довге волосся, захоплюється рок-музикою. Батьки у нього розлучені, хоча і продовжують жити в одній квартирі, бабця єврейка за національністю, житлова площа вдвічі менша за нашу, мама працює на пошті і життя там не буде. Я напевно думаю, що його цікавить моя інтелігентність, а всі чоловіки хочуть тільки одного, за що потім доводиться розплачуватися жінці. Я повинна добре подумати, і вирішити раз і назавжди, чого мені більше хочеться: вищої освіти чи одруження.
Я згадала про Ді Снайдера і про те, що “кожного року з’являється 2 мільйони нових хворих гонореєю, 500 000 хворих герпісом геніталій, 80000 хворих на сифіліс, і половина з цих випадків трапляється із людьми у віці від 15 до 24 років” і втішилася, що моя мама не вживає таких аргументів на моє переконання. Тобто думає про мене не зовсім вже погано.
Я пообіцяла батькам подумати, щоправда за умови, що не буду вчитися на програміста, а вступатиму на філологію. Про те, на яку саме, ми ще можемо порадитися. Батьки спочатку обурилися, мама спробувала пояснити мені, якою невдячною є праця шкільної вчительки, і наскільки
зручніше бути інженером. На її думку, я просто не уявляла собі, як важко витримувати уроки у переповненому лінивими і байдужими учнями класі, ніколи не бачила тонни зошитів, над якими доводиться сліпати вечорами, не знаю, що таке зірвані голосові зв“язки, хвора нервова система, проблеми з працевлаштуванням і приреченість на жіночий і переважно істеричний колектив. І зовсім не усвідомлюю, наскільки приємнішою є спокійна діяльність в бюро, переважно пов“язана із приготуванням чаю, плетенням светрів та шкарпеток, переписуванням кулінарних рецептів і пліткуванням із співробітниками. За це отримується непоганий оклад, оплачені відрядження, профспілкові путівки на бази відпочинку, відгули, зрештою, можливість запізнюватися, провести робочий день за пошуками дефіцитних продуктів харчування, предметів першої, другої та решти необхідностей, можливість зникати з роботи відразу після обідньої перерви, необмежено користуватися службовим телефоном і ні за що не відповідати. Я ще зрозумію все це, коли в мене з”являться власні діти. Жінці потрібна спокійна робота, на якій можна відпочити від домашніх клопотів і розслабитися. А вчительська праця – це важкий хліб. На думку тата, філологія, взагалі не належить до серйозних професій, і він сподівався, що його донька буде здатна на більше. Зрозумівши, що переконати мене не вдасться, батьки вирішили, що несерйозна професія все одно краще, ніж несерйозний шлюб, і змирилися.
Таким чином моя потаємна мрія не лише оприлюднилася, а і отримала всі шанси на здійснення. Іспанська філологія на той час якраз припинила своє існування, тож подальший вибір здійснився сам по собі.
“Давай, давай, вступай куди хочеш. Добре, як прибиральницею влаштуєшся після своєї філології” – здався тато і примусив мене пообіцяти, що більше з цим патлатим не побачить.
Таким чином ситуація змушувала нас перейти у підпілля і дотримуватися суворої конспірації. Адже ніхто з моїх домашніх в жодному випадку не мав права дізнатися про наші посиденьки в точкаріку, не кажучи вже про теми, які ми там обговорювали.
Основною небезпекою була невсипна пильність моєї бабці. Як я вже сказала, точкарік знаходився під дахом сусіднього будинку. Тобто вхід до потрібного мені під“їзду знаходився якраз навпроти наших вікон, а улюбленою розвагою всіх бабць, як відомо, є сидіти біля теплої батареї і дивитися у вікно. Тому процедура потрапляння до точкаріка супроводжувалася серією складних приготувань, метою яких було відволікти увагу бабці.
Ця операція складалася з трьох етапів:
Етап 1.
Хтось із вболіваючих друзів дзвонить до дверей нашої квартири, і швидко зникає.
Етап 2.
Інший вболіваючий спостерігає за вікном з вулиці і подає знак, коли бабця відходить від вікна. Я в цей момент знаходжуся в місці, звідки можу бачити знак, але бабця не може бачити мене.
Етап 3.
Я швидко зникаю у дверях під“їзду. Бабця, нікого не побачивши за дверима, розлючена, повертається назад до вікна. По закінченні побачення вся операція повторюється.
Система конспірації була детально продуманою, і спрацьовувала безвідмовно. Крім того, завдяки цій системі бабця завжди мала про що поговорити з сусідками.
“Ти смотри,– дивувалася вона, довідавшись, що дивні дзвінки в двері регулярно трапляються тільки з нею. Більше ніхто в будинку нічого подібного не зауважив.– Шо б воно значило. Навєрно, нас пограбувать хочуть. І то так провіряють. Колись стукнуть мене по башці, та і зайдуть у квартиру.– Припускала вона вголос, а потім додавала.– Ну і нехай, може наконєц вмру. А то стільки молодих вмирають, а я, стара живу і живу. Тільки от вещей ограблених жалко”.
Тоді я, щоб заспокоїти бабцині підозри, просила вітіних друзів дзвонити відразу до кількох квартир.
“Ці мені хулігани,– відразу ж повідомила бабця.– Уже і до другого етажа добралися. Я от з Павловною поговорила, то она каже, шо до неї сьогодні тоже звонили”.
Відчувалося, що їй стало легше на душі.
Я, щоправда, все одно хвилювалася за бабцю, яка завжди була схильна до аналітичних розмірковувань. Адже не виключено, що колись вона таки співставить мою відсутність з таємничими хуліганами, або колись повернеться до вікна швидше, ніж бажано, або тільки зробить вигляд, що відійшла, а сама залишиться спостерігати, або випадково побачить втікаючого від вхідних дверей, або хтось із сусідок випадково побачить мене у сусідньому під“їзді…
Особливо сильними були мої побоювання, коли бабця, сповнившись турбот про майбутнє онуки, намагалася вивідати, чи справді історія мого першого кохання закінчилася на вимогу батьків.
“Та воно, знаєш, – починала вона, як правило, нібито сама до себе. – Воно і не так важно, чи є у нього діплом, чи нема. Основне, шоб человек був хароший. А він хароший, добрий, работящий, всегда поможе сумку нести, коли ідеш з магазина. Всегда поздоровається, спита, як здоров`я. Я його люблю. Приятний такий хлопець. Тільки шо рано вам ще жениться. Ти сначала поступить должна, потом закончить. Йому ще в армію іти. Ви якшо і встречаєтесь десь тайно, то я нічого протів не імєю, тільки от шоб тато ні про шо не дознався, і шоб ви глупостей не наробили. А то, знаєш, як не держи кота в мішку, всьо равно висунеться”.
Так воно і сталося, навіть незважаючи на те, що бабця явно плутала кота з шилом.
Шекспір, Ромео, Галицько–Волинський літопис і ящики під балконом першого поверху. Бабця, мама і п“ятиразове харчування. Чи варто дотримувати слова, якщо тобі все-одно ніхто не вірить?
Не витрачаючи даремно часу, батько почав довідуватися про все, що було необхідно для вступу. Тут з“ясувалося, що протягом двох останніх років українська філологія втратила статус непрестижності. Інтенсивний
процес українізації східних областей потребував великої кількості вчителів української мови та літератури. Львівський університет був одним із небагатьох, тому, відповідно, і кращих вищих навчальних закладів, де готували кваліфікованих фахівців. Бажаючих нести світло рідного слова у неосяжні степові простори зрусифікованої батьківщини виявилося чимало.
Довідавшись, що прохідний бал на вступних іспитах вищий, ніж в медінституті, тато чомусь зрадів і почав інтенсивний пошук репетиторів. Всі домашні навперебій намагалися донести до моєї незрілої свідомості, що я просто не маю права закінчити школу без медалі, принаймні срібної. Що медаль є моїм єдиним шансом, раз я вже вибрала собі таку престижну професію. Що якби я вступала до політехніки, все було би значно простіше, бо там конкурсу немає майже взагалі. Особливо на програмування, що і не дивно, бо програмістів зараз більше, ніж комп“ютерів.
Моє життя відразу стало інтенсивнішим. В школі ми проходили одночасно програму 10 і 11 класів, бо згідно чергової постанови уряду тривалість обов“язкової освіти збільшили на один рік. Але лише для тих, хто пішов до школи в 6 років. Всі решта, до яких належав і наш випуск, повинні були опанувати той же обсяг матеріалу протягом 10 років, хоча згідно документів навчалися в 11 класі перейшовши туди просто з 9. Навіщо це потрібно, було незрозуміло, але життя суттєво ускладнювало.
Тричі на тиждень я писала з приватним репетитором об“ємні перекази зі збірника „Життя і школа»,»Життя і слово»,»Життя і наше майбутнє», „Українська література і наша сучасність». Ці тексти переважно починалися реченнями типу: “У тьмяніючому світлі все ще доволі теплого, хоча вже і невблаганно осіннього тліючого, розпливчастого, розбитого на окремі тонкі, мов павутинки і сплетені між собою невидимими цівочками сонця весь краєвид набував рис якоїсь майже потойбічної схвильованості, причаєного неспокою, і водночас майже незбагненної гармонійності і закономірності. Надходила осінь”. Або “зима все ще не випускала обрій із цупких пазурів своєї недовершеної білості, майже прозорої, гомінкої, як стрімкий потік, ламкої у переливах світла, що відбивалося і на вкритій все ще міцними крижинами річці, на таємничих манускриптах віконного скла, яке несло у світло свою записану ламкими письменами звістку, і у самих промінцях сонця, принадних своєю невловимістю, майже потойбічною схвильованістю, причаєним неспокоєм і водночас майже гармонійною незбагненністю”. Що спільного мали всі ці тексти з життям або з нашою сучасністю, я так і не збагнула, а запитати не наважилася. На подібні питання я досі одержувала переважно одну відповідь: «Мала ще. Підростеш, сама зрозумієш.» Самостійно я опановувала техніку стенографії, аби детальніше нотувати перекази, і новий український правопис. Двічі на тиждень репетитор читав мені разом із ще двома абітурієнтками лекції з історії забороненої української літератури, диктував поезії дисидентів, які бажано було знати напам“ять. Не всі з них мені подобалися, і від перевтоми я часто засинала на особливо нудних заняттях. Щоб уникати цього, я носила з собою збірку під назвою «Пропала грамота», яку читала в трамваї і перед сном.
Одного разу за цим заняттям мене застав батько, який саме вирішив поцікавитися ходом навчального процесу і попросив почитати, що за віршики ми вивчаємо.
Якщо птаха тримати в неволі,
Якщо птаху обрізати крила,
І напхать йому в задницю яблук
Прочитав вголос тато, сказав: «Гм…,» і перегорнув сторінку
Слон дрочить хобот об грати вольєра…
Гм.., – сказав він ще раз, і обличчя його спохмурніло
В таксі ми їхали, варкалось,
Проспект був п“яний в дрободан…
Того вечора батьки провели зі мною ще одну тривалу і відверту розмову, з якої я довідалася, що читати непристойну літературу у моєму віці негарно, як негарно читати подібну літературу і будь-якому іншому віці. Що читаючи щось подібне, пристойна людина себе компрометує, а тих, хто подібні речі пише і друкує, треба карати. Що вживання певних слів ріже вухо інтелігентної людини навіть у міському транспорті чи у черзі в гастрономі, а у книжці, тим більше книжці поетичній, це взагалі нечувана розпуста. Що викладач університету, який дає своїм майбутнім студенткам читати щось подібне, чинить просто негідно і заслуговує осуду. Мені так і не вдалося переконати батьків, що я цілком з ними згідна, а збірку цю купила випадково у магазині «Поезія» на площі Міцкевича, написана вона науковими співробітниками Київського державного університету, а мій репетитор швидше за все сам не читав би такої поезії. Тому наступного дня тато поїхав до мого майбутнього викладача вже без мене, і я більше не готувалася до переказу і усного іспиту з мови та літератури.
З наближенням моменту здачі іспитів, атмосфера в сім“ї все більше нагадувала ту, яка панує у оселі із важкохворим, допомогти якому вже неможливо, можливо лише зробити його останні хвилини якомога приємнішими. Всі справи поза цим були оголошені другорядними, вирішення всіх проблем відклалося, вся увага була сконцентрована на майбутній події. Родина намагалася підтримати мене всім можливим. Бабця з регулярністю в чверть години прочиняла двері кімнати, за якими я намагалася зосередитися:
Читать дальше