Наталка Сняданко - Колекція пристрастей

– А коли корито забрали звідси? – не даю я йому можливості насолодитися величчю моменту.

– Не знаю, напевно десь в ХІХ ст.– він на хвилю губиться, але незабаром незворушно продовжує, – На західному боці ринку, де зараз квітник, було місце страт. Тут же з 1564 року стояв так званий „стовп ганьби“ – спочатку дерев`яний, а згодом – кам`яний. До нижньої частини стовпа були прикріплені залізні кільця. На кілька днів до них прикріплювали, виставляючи «на ганьбу“, дрібних крадіїв, п`яниць, хуліганів. Тут же ж виконувалися і смертні вироки. Для цього біля стовпа споруджували тимчасовий поміст. Так були страчені молдавські князі Томжа і Янкула, а 16 червня 1578 року,– один із керівників запорозького козацтва Іван Підкова.

– А Самійло Немирич?

– Хто? – розгублено перепитує Женя.

– Інший національний герой запорізького козацтва, якого було посаджено у вежу чи то за зґвалтування, чи то за нерішучість.

– Не розумію, до чого тут нерішучість. Адже зґвалтування – це страшний злочин, ти сама, як жінка, як ніхто повинна розуміти, що з нерішучістю це не має нічого спільного…

Здається, він не просто зануда, а гіперзануда, Тобто якщо зануді на висловлення думки довжиною в одне речення потрібно два, то цей здатен на всі п“ятнадцять.

– Ну, розумієш, тут ішлося про особливу нерішучість. Згідно знайдених істориками свідчень на суді, він ніяк не міг визначитися:

„чи дівчини хотів, чи хотів її пляцка“. Вона продавала гарячі пляцки на площі Ринок. Це визнали обставиною, що пом`якшує провину”.

Я не можу зрозуміти, чи він справді не відчуває, наскільки марні його намагання справити на мене враження, чи просто робить вигляд, що не розуміє.

– Ну, я не знаю, – на повному серйозі намагається знайти переконливе пояснення Женя. – Взагалі-то тут страчували тільки дворян. Але щоб за пляцки… Ні, я не чув.

В принципі, я не маю рації. Нічого поганого цей чоловік мені не зробив. Навпаки. Тільки завдяки йому я не провалилася на іспиті із Основ програмування, довідалася про корито, що використовувалося як міра ваги, про те, де в площі Ринок західний бік, а де південний, про те, що Іван Підкова – національний герой запорізького козацтва, і що страчено його було саме тут, на спеціальному помості, навіть незважаючи на те, що він не був дворянином. А, може, він був дворянином? Бог його знає. Хороший він, цей Женя. Маму любить, дружини не має, і кров у нього,– напівросійська, благородніша, не зовсім наша провінційно-галицька. І звідки йому знати, як сильно він мене дратує. Навіть не він сам, а його самовпевненість, така типово чоловіча переконаність, що ступінь кандидата математичних наук відразу ж примусить будь-яку жінку з відкритим ротом слухати все, що б він не сказав, відразу ж і навіки розкрити йому свої обійми, народити двійко чепурних дітей, і з радістю замінити маму в почесному чеканні вечорами з в“язанням в руках, бігудями на голові і любов“ю в серці.

– Може, зайдемо кудись на каву?

– З радістю.

Ми заходимо до кнайпи в приміщенні Ратуші, і я замовляю собі до кави 100 грамів перцівки і канапку з салом, аби дозволити собі розкіш помилуватися виразом жениного обличчя під час моєї трапези. Найбільше, чого мені в цей момент не хочеться,– це справити на нього враження „порядної дівчини“. Аби приховати деяку розгубленість, викликану особливостями мого харчування, він квапливо продовжує свою історичну лекцію:

– „Стовп ганьби“ не був єдиним місцем покарання. 1594 року до стіни однієї з середринкових крамниць прибили довгу цепь з обручем. До неї припинали, перепрошую, сварливих жінок…

Ще одна характерна риса Ринку – тротуари, що, за твердженням відомого мандрівника Груневега, були найширшими у всій Європі: ними могли йти назустріч одна одній аж дві пари. Проте всю площу не змоглися замостити. Бруд був жахливий, адже каналізації у місті не існувало – усе сміття викидали прямо на вулицю. Розказували, що коли імператор Йозеф ІІ приїхав до Львова, то його карета, запряжена шестіркою коней, загрузла не де-небудь, а на Ринку. Імператора вийняли з карети на руки, а карету витягали волами. Упорядковувати Ринок почали тільки наприкінці ХУІІІ ст. Замостили, поставили фонтани, десь у 60-х роках ХІХ ст. Ринок получив газове оствітлення; аж в 1952-му його замінили електричним.

Я перехиляю в себе „перцівку“, могутнім вольовим зусиллям намагаючись не скривитися при цьому, ковтаю канапку, і запалюю цигарку.

– Мені здається, що тобі нецікаво,– не витримує нарешті Женя розгубленості мого погляду.