Юрій Винничук - Танґо смерті

— Ну, коли так, то, може, ти не будеш проти, якщо наступної неділі ми прийдемо до тебе з її батьками?

Тут він відчув знову той самий панічний страх і бажання зникнути, забитися в якесь темне тихе місце і заплющити очі. Він відкидав саму думку про те, що йому ця новина чимось не до шмиги, він намагався сприймати її так, як і повинно було бути, але чомусь не виходило, його проймав незрозумілий страх і відчуття неймовірної втрати. Втрати чого? Не хотів собі в цьому признаватися, але Данка останнім часом надійно загніздилася в його свідомості, дні, коли вони не бачилися, були для нього сповнені смутку, він перечитував її листи з текстами перекладів, які вона йому надсилала по Інтернету, шукаючи між словами і поза словами якогось іншого, неприсутнього, на перший погляд, змісту, якихось таємних знаків для себе, але їх не було, навіть у тих ієрогліфах, які вона просила розтлумачити, зміст був дуже далекий від того, що хотілося б йому побачити. Врешті-решт така гра словами і знаками його захопила, він сам почав у своїх посланнях ніби жартома підкидати якісь фрази, які мали б їх зближувати, робив це дуже делікатно, вдаючись до химерних алюзій і натяків, натомість отримував діловиті зауваги чи запитання, однак останнім часом, власне останнім часом ця діловитість, здається, скресла, він уже став помічати і з її боку жартівливий тон і деяку двозначність, а може, це йому лише здавалося, однак він почав прочитувати в її листах якісь особливі слова, звернені лише до нього і зрозумілі лише йому одному. І ось тоді, коли, здавалося б, між ними проклався місток, раптом усе зазнало руйнації. Зрештою, чого він очікував? Якщо б у її листах і справді було те, що йому ввижалося, то воно б знайшло свій вираз і в їхніх стосунках поза листами, скільки разів вони усамітнювалися у його кабінеті, сиділи пліч-о-пліч над манускриптами, часто дотуляючись колінами, обличчям і волоссям, але розмови їхні завше були фахові, жодних інших жестів чи слів, нічого, що давало б підстави відчувати тепер те, що відчував він. Прогулянки на Кортумову гору і Чортову скелю виявилися щасливим винятком, з якого робити якісь висновки було б зарано.

— Так, звичайно… — врешті він озвався до Марка. — А ти вже познайомив їх із твоєю мамою?

— Ні, вона на них не зробить потрібного враження.

— А ти вважаєш, що я зроблю? — Ярош розсміявся. — Хто її батьки?

— Не повіриш. Батько донедавна працював на митниці начальником, але його нова влада звільнила, проте він збирається з повним портфелем їхати в міністерство і відновитися на роботі. А мама доморядниця. Хоча й з вищою освітою.

— Батько був на митниці? Та ще й начальником? Важко собі уявити, щоб такий чоловік був дуже втішений вибором його доньки. Гроші люблять гроші.

— Але їхня донька не така, ти ж сам бачив.

— Так… Не така… І де ж ви будете жити?

— У її батька кілька квартир і приватних будинків. Жити є де. І машин він кілька має. Одне слово, буржуй.

— От я й кажу, що він може носом крутити.

— Але ж і я незле заробляю. Маю надійний шмат хліба, а його ще хтозна, чи відновлять на роботі. А то ще посадять. Ну, гаразд, якщо ти не проти, то чекай нас у неділю. Ми з Данкою приїдемо раніше, щоб щось приготувати, а батьки — пізніше. Тільки ти на політичні теми не заводься, бо її батько хоч-не-хоч, а мусить підтримувати злочинну владу, хоч вона його й зрадила.

— А якщо він сам почне? Я маю хвалити дебільний уряд?

— Та ні, ніхто від тебе цього не вимагає. Досить, аби не висловлював тих думок, які присутні у твоїх інтерв'ю і статтях.

— А ти впевнений, що він нічого мого не читав?

— Де там! Він читає тільки бульварну пресу і дивиться тупе телебачення. З Інтернетом взагалі не спілкується. Матінка теж. Та читає бабські романчики. Насправді у вас буде не надто багато тем для розмови. Погода, футбол, кулінарія, медицина…

Сонце зайшло і не сказало, чи повернеться. У ту першу ніч совєтської окупації з 22-го на 23-тє вересня Львів не спав, лунали постріли, крики, грабіжники, скориставшись безладом, метнулися до ювелірних і годинникових крамниць, вони нічого не боялися, бо мали зброю, якої тоді по всьому місту валялося цілі купи, навіть більшовики остерігалися втручатися. А наступного дня Львів прокинувся вже від зовсім інших незвичних звуків. Не чутно було усіх тих голосів, якими жило місто дотепер, бо навіть за ці десять днів оборони місто не здавалося, з усіх сил намагаючись переконати своїх мешканців, що воно насправді не змінилося, живе і пульсує, тішиться життю, як і колись, але тепер то вже було місто переможене, впокорене і полонене, місто-невільник, смуток і зневіра з'явилися на обличчі львів'ян.,