Юрій Винничук - Танґо смерті

— Починайте грати, і музика вас підніме над містом, ви не повинні нічого і нікого бачити, ви не повинні нікого чути, крім мене. Вас підхопить хвиля музики і понесе.

І Ярка скорилась. Звідтоді кожен урок відбувався в іншому місці Львова — у Стрийському парку, на Високому Замку, на Кайзервальді, на Личаківському цвинтарі, на Кортумовій горі…

Ярка не знала, що кілька днів перед тим до Мількера завітав Ярош і поцікавився, яким чином можна почути справжнє «Танґо смерті». Старий лише сумно похитав головою:

— На жаль, це поки що неможливо. Я його виконати не можу однією рукою. Та навіть якби й міг, не маю нот. Отих дванадцяти. Адже в них і потреби не було, я знав мелодію напам'ять, я міг її заграти хоч би й серед ночі. Але недавно в мене стався інсульт, пам'ять моя добряче надщерблена, аж тоді я схаменувся, що не записав нот. Хоча сподіваюся, що все ж таки згадаю.

— Можливо, вдасться відтворити мелодію. Днями я завершив її розшифрування з арканумської «Книги Смерті». Арканумці позначали ноти літерами. Мелодія, яку вони виконували в обряді смерті, складалася саме з дванадцяти нот. Ось вони… Можливо, також вам допоможе цей диск. Тут запис танцю дервішів.

— Танець дервішів… так-так… Я чув про нього. У тому танці теж вмонтовано усього дванадцять неповторних нот. Всі інші не відіграють жодної ролі, всі інші — лише фон. Як і в нашому танґові, — старий покрутив у пальцях диск, а відтак став учитуватися в ноти, які розшифрував професор.

— Мушу сказати, що коли я був присутній під час виконання танцю дервішів, то зі мною трапилися дивні речі. Я мовби покинув своє тіло і піднявся над землею. А потім, мабуть, взагалі знепритомнів. Більше я його не слухав. Мені було страшно. Можливо, такі самі відчуття має людина, коли помирає.

Мількер подивився на нього задумливим поглядом.

— Здається, ми близькі до істини. Однак… є деякі проблеми. Допустимо, мені вдасться відтворити ноти. Але хто їх виконає? Річ у тім, що там є такі нюанси, якщо їх не дотримати, то дія цієї мелодії буде така сама, як будь-якого танґа. Людське вухо не здатне розрізнити цих нюансів, але здатне на них реагувати. Якщо не знати таємниці виконання, то дайте ці ноти найбільшому віртуозові — наслідки будуть ялові.

— Як же вдалося вам?

— Калькбреннер зашифрував ноти. Але мені вдалося їх розшифрувати. Керуючись його вказівками, я зумів виконати це танґо… — Мількер знову придивився до нот, і папір затремтів у його руці. — Здається… здається, — прошепотів схвильовано. — Це щось схоже на… схоже на ноти «Танґа смерті»… Але я мушу переконатися. Це трохи потриває. І ще… — Він стурбовано подивився на Яроша. — Я увесь цей час шукав собі учня або ученицю… Людину, яку міг би навчити виконувати це танґо так, як виконували його ми… Але я щоразу зазнавав поразки… Проте надія мене не полишає…

Незабаром після того, як я врятувався з в'язниці, мене покликали до війська. Мама відразу заявила, що не віддасть свого коханого синочка, що підніме на ноги усіх своїх знайомих, аби-но лише мене врятувати від побору, але я заспокоїв її, що можу і сам з тої халепи викрутитися, і сміливо пішов на медичну комісію, вдаючи глухого. Ну, не зовсім, а на одне вухо. Пани дохтори мусили до мене волати, як на полонині, а я відповідав їм так само голосно. Тоді вони звеліли мені зачекати в сусідній кімнаті, де таких самих глухих і глухуватих назбиралося добрий десяток. Дехто з них, думаючи, що перебуває у безпеці, вже не грав вар'ята, але не я, бо не був певен, чи нема серед них агента з комісії та за нами хто не підглядає. Аж от кличуть, заходимо знову і стаємо перед очі докторів. Звеліли нам стати в один ряд, ми стали, а тоді один із докторів нахилився до другого і сказав тихо, але виразно:

— Пане Міховскі, може, перевіримо їхній вестибулярний апарат?

— Авжеж, пане Жміховскі, — відказує той так само тихо, — ми їм накажемо постояти на одній нозі.

— Чудова ідея! Жоден глухий цього не виконає, бо йому не дозволить вестибулярний апарат. — І вже голосно: — Прошу усіх підняти ліву ногу і постояти на правій нозі п'ять секунд.

Як і треба було сподіватися, усі тоті глушмані гугупнули на підлогу, і лише я, як той бузьок, зостався стояти, бо мій вестибулярний апарат не піддався на провокацію, і стояв би я ще й далі, якби доктори не почали вже верещати, як навіжені, й руками махати. Ну і комісували лише мене одного. А за те, що я повів себе так мудро, уся моя вдячність належала лише вуйцьові, який такий самий фокус прокрутив років двадцять тому.