Юрій Винничук - Танґо смерті

— Щось таке я й підозрювала, бо там надто багато таких деталей, які не проговорюються усно…

— Я дозволив собі зредагувати ваш переклад… тобто втручання мої були не такі вже й суттєві, але принаймні вони відображають, можливо, саме те, що хотів виразити Альцестій. Тобто я прибрав усю патетику і пишноту фраз.

— Ой, а можна поглянути?

— На жаль… Я ж не планував собі цієї зустрічі… думав, що в п'ятницю, коли в нас будуть практичні заняття…

— Але ж я не витримаю до п'ятниці! Я знаю, що ви скажете: надішлю імейлом. Ні, я хочу почути зредагований переклад з ваших вуст. Я буду тримати в руках свій переклад і звіряти з вашою редакцією. І знаєте, де це ми втілимо в життя? У вашому саду. Під тією старовинною грушею, яку ви хотіли зрубати. Мама казала, що там ще повно грушок. Надіюсь, голови наші не постраждають?

Вона це говорила зі сміхом, і очка її світилися й грали на сонці, Ярош залюбувався нею і, ще заки щось усвідомив, погодився.

— Тільки знаєте, що зробимо? — сказав він. — Ось вам гроші, візьміть і вийдіть, ніби до туалету, а насправді розрахуйтеся. А потім швидко йдіть на Підвальну. Я вас дожену. Цей тип, поки щось второпає, то так швидко не встигне розрахуватися.

Ярош із задоволенням спостерігав, як невідомий заметушився, побачивши, що він підвівся, почав махати офіціантові, але доки той підійшов, Ярош уже був за рогом. На Підвальній вони сіли в таксі й за кілька хвилин опинилися на Кривчицях, а там Ярош виніс із хати і поклав під грушею старого матраца, на якого обоє і вмостилися з вином та рукописами. Пані Стефа на сусідньому обійсті підв'язувала айстри, але не забувала час від часу позирати в їхній бік, при цьому задоволено усміхаючись.

— Ну, що — почнемо? — сказав Ярош і почав читати свою редакцію перекладу. — «Кати і жертви». Назву я залишив вашу, хоча в оригіналі було «Лісе а оло» — «Лицарі і голови». І я не певен, котрий варіант кращий. Отже, йдемо далі…

«У дитинстві мама ходила з Люцилієм до королівського палацу. Там вона залишала його у величезній залі, наказуючи зачекати, поки вона повернеться. Люцилій охоче погоджувався чекати, адже стіни були розмальовані чудернацькими рослинами і тваринами, здавалося, що ти потрапив у густелезний праліс — велике лапате листя, хижа папороть і виткі стебла ховали тіла леопардів, і тільки уважно придивившись, можна було розпізнати їхні вигинисті обриси, упіймати напружений спалах лютих очей, а вгорі тріпотіли барвисті птахи, яких ніхто ще не бачив у Арканумі. І Люцилій, роззявивши рота, дивився на це диво і жодного разу не знудився.

Під той час його мама звивалася в королівських обіймах. Король мав чимало наложниць, але жодна не розпалювала в ньому такої жаги, як Анастазія. Найперше, що його доводило до шалу, це те, що вона зовсім не соромилася своєї голизни і дозволяла розглядати себе з усіх можливих позицій, вона сама роздягала короля, клала його на постіль і обціловувала з голови до ніг так п'янливо, що той заплющував очі й злітав кудись попід хмари, щоб гойдатися з ними й зникати за обрієм. Інші його приспанки не мали й крихти тієї фантазії.

Цікаво, що вдома Анастазія поводилася дуже скромно і скидалася більше на затуркану мовчазну жінку. Її чоловік, воєвода Тулій, перебував переважно в походах, вдома засиджувався рідко, а крім того, був удвоє старшим од своєї жінки. Його слуги, яким він щиро довіряв, пильнували Анастазію, мов зіницю ока, і коли бачили, що вона кудись вибирається сама, одразу ж набивалися в супровід. Тому вона й брала із собою малого Люцилія, чим притупляла пильність челяді. Хлопець ніколи й не засумнівався в тому, що його мама займається зачісками королівських дочок, бо саме таке пояснення чув з її вуст. Разом із просьбою не говорити про це нікому. На щастя, Люцилій умів мовчати і не виносив з королівського палацу жодних інших вражень, крім згадок про дивовижний праліс на стінах.

Якось Люцилій підійшов дуже близько до зображення сарни, яка лежала в траві, а з її перекушеної горлянки цянула кров, і торкнувся пальцями рани, мовби хотів зарубцювати її. Рука несамохіть натиснула на стіну, і враз прочинилися двері. Люцилій, не роздумуючи, ступив у напівтемний покій. Те, що він побачив, запам'яталося потім на все життя. Посеред покою стояв дубовий стіл, а круг нього сиділо семеро лицарів, усі вони застигли непорушно з випростаними правицями, що стискали дерев'яні кухлі, на столі в мисках щось невідоме чорніло і зеленіло, прорісши буйним зелом.

Люцилій обережно пройшов повз лицарів і штовхнув двері у протилежній стіні. Цього разу побачив залу, завалену відрубаними головами. Проте, на відміну від лицарів, голови не лежали в безруху, вони крутили очима, моргали, жмурилися, шкірили зуби, сміялися, скавуліли і сопіли, а коли побачили Люцилія, то враз, мов на команду, зашипіли, загарчали й заклацали зубами, а деякі навіть покотилися до хлопця, намагаючись вкусити його за ноги.