Ізабелла Сова - Смак свіжої малини

13.02. Сьогодні вечірка на честь Дня святого Валентина. Весь час розмірковую, що я їм скажу. Признаватися до того носа чи ні? Може, відвернути від нього увагу, наприклад обтяти волосся чи зробити яскравий макіяж?

— Я цього не робила б, — порадила Евка. — Ніхто навіть не помітить. От побачиш.

Уже не можу дочекатися. Там має бути купа хлопців. І Рафал. Ми не бачилися з Нового року, коли він поставив питання про зміну характеру наших стосунків.

— Коли ти йому скажеш? — запитала Евка перед самим Новим роком.

— Що я маю йому сказати?

— Що твій батько все вигадав. Що він не має жодних рахунків і не збурював Берлінської стіни.

— Гадаєш, я повинна це зробити?

— А як довго ти збираєшся це приховувати?

— Не знаю. Скільки вдасться.

— І сподіваєшся, що ваш шлюб буде вдалим?

— Господи, Евко, кожен має якийсь скелет у шафі, — розпсихувалась я. — Я знаю, що повинна це спростувати. Тільки…

— Боїшся, що він з тобою розірве? Ти розірвала б?

— Гаразд. Скажу йому завтра.

— Ти не мусиш, Малино.

— Не мушу, але скажу.

Ми сиділи в мене на кухні.

— Це і так випливло б одразу по весіллі. Адже батько не привезе жодних паперів. Хіба що жовті. Але якщо Рафал зі мною розірве, це буде на твоїй совісті.

— Якщо він з тобою розірве, це значить, що він тебе не вартий.

Я розповіла Рафалові все. Спершу вижлуктила цілу пляшку «Ново-Паситу» й половинку настоянки меліси. Вийшло дорожче, ніж два «малібу» з льодом, а ефект той самий. Ми стояли на подвір'ї, перед моєю зупинкою. Я навіть не помітила, коли засвітилися ліхтарі. Рафал слухав, розгрібаючи черевиком свіжий сніг.

— У корабель я не повірив, — озвався він по довгій паузі. — Хто тепер возить золото кораблем?

— Напевно, що не мій батько.

— Але ті рахунки… Звідки ти знаєш? Він п'ятнадцять років просидів у Німеччині.

— Я не сподівалася б на жодні рахунки, Рафале.

— Слушно. Світ через це не завалиться.

— А що буде з нами?

— Ну що ж, нездала спадкоємице. Я приїду по тебе на Новий рік, — тепло всміхнувся він.

Ура! Все буде класно.

Новий рік ми зустріли в горах. Щойно зірвали кілька петард і впорались із корком від шампанського, як Рафал підійшов мене привітати.

— Всього найліпшого, Малинко, — ми цокнулися келихами. — Щоб нас завжди пов'язувала дружба.

— За дружбу, Рафале, і за кохання.

— Кохання приходить і минає, а дружба триває.

— Чого це ти про цю дружбу?

— Бачиш, я все обдумав і вважаю, що треба надати нашим стосункам новий вимір. Ти була щира зі мною.

— Це погано?

— Ні, абсолютно, — запевнив мене Рафал. — Я тобі вдячний, що ти не приховувала правди. Я довго про нас думав і вирішив, що ти моя найліпша товаришка. Наш шлюб міг би все зіпсувати.

— Що ти пропонуєш? — розхвилювалась я, попри те, що вицмулила кілька досить міцних коктейлів.

— Малинко, як би ти відповіла, що краще: справжня дружба чи невдале одруження?

— Невдале одруження, — промимрила я.

— Саме за це я тебе й ціную. Щирість і почуття гумору.

— Ти хочеш розійтися?

— Чому зразу розійтися? Просто надати інший характер нашим стосункам. Я все обміркував і знаю, що не готовий до одруження. Але й не хочу тебе втратити. Не хочу втратити такої чудової, інтелігентної дівчини з почуттям гумору. Тому…

— Ти пропонуєш мені дружбу, — я зібгала кулаки, щоб не розревітися. Це не подіяло б.

— Найпрекрасніше почуття, що пов'язує жінку й чоловіка.

— Я думала, що найпрекраснішим почуттям є кохання!

— Ах, ті вже мені співаки диско. «Кохаю». «Не можу без тебе жити!» «Гину від туги за тобою!» Ні, Малинко, найпрекрасніше почуття — це дружба…

— А де поцілунки під дощем? Прогулянки по свіжому снігу, повільний танець?

— Ти не дала мені закінчити. Кажучи «дружба», я маю на увазі почуття, забарвлене чуттєвим елементом. Еротична дружба. Ідеальна в нашій ситуації. Що ти на це?

— І що ти на це? — діловим тоном запитала мене Евка. Вона примчала відразу після мого розпачливого дзвінка.

— Я сказала йому, що мушу подумати.

— Гарно.

— Що гарно, що гарно?! — верескнула я. — Я хотіла зберегти лице.

— Треба було жбурнути в нього обручкою й хряснути дверима.

— І замерзнути в горах? Я мусила дотерпіти до ранку. Виїхала із Закопане першим потягом. Усі залишилися. Певно, тепер пліткують, чому це я завіялася. Висувають версії.

— Це, ясна річ, найбільша проблема, — пирхнула Евка. — Версії.