Ізабелла Сова - Смак свіжої малини

Другий чоловік, Антоній, залишив їй у спадок прекрасні стометрові апартаменти у стильній довоєнній кам'яниці. Коли бабуся переїхала сюди перед самим одруженням, помешкання було щойно після ремонту. Пахло фарбою, а голос відбивався луною від порожніх стін. Через п'ятнадцять років воно нагадувало суміш антикварної крамнички, художнього салону, фірми «Гербаполь» і гуртовні східних товарів.

— Я мушу чимось заповнити порожняву по Антонію, — пояснювала бабуся мамі.

Вони прожили разом три чудових роки. Я не бачила більш закоханої пари. Замиловані одне в одному, ревниві до кожної усмішки. Світ міг би для них не існувати. Пара осінніх підлітків. Аж якогось дня серце Антонія не витримало такої порції вражень і спинилося, відсилаючи його високо, ген у хмари. Бабуся зосталася сама.

— Ви мусите переїхати до мене, — зателефонувала вона до нас через кілька днів після похорону. — Я не витримаю цієї тиші.

— Мамо, ти ж знаєш, що це неможливо. Ми пересварилися б уже за тиждень. У мене мусить бути чисто, як…

— В операційній, — закінчила бабуся. — Ти мала б широке поле діяльності. Дарую тобі сто метрів підлоги, які ти можеш шурувати, плекати й дезінфікувати.

— Ти чудово знаєш, що йдеться не тільки про дезінфекцію. Я терпіти не можу всі ті картини, килими, каплички. — Мама завжди була прихильницею лаконічного стилю від фірми «iKeja». — Терпіти не можу того складу мотлоху й тисячі дурничок.

Розмова відбулася дванадцять років тому. Відтоді кількість дурничок зросла кількаразово. На кожній стіні десятки картин і фотографій у декоративних облямівках. На всіх меблях свічники, лампи, срібні цукернички й ціле море фігурок святих. Кожна дрібничка з іншої опери, а все якимось дивом пасує. Козубок на ягоди, плетений із лика, й бордові вітражі у вікнах. Православна ікона й стіни, розмальовані, як у мексиканській гасієнді. Сецесійна лампа обіч простої дерев'яної каплички, купленої в гураля. Букет штучної живокості й рибальський ятер замість фіранки. Буде що шурувати. Вже не можу дочекатися.

— Малинко? — зраділа бабуся на мою появу. — Заходь, я саме печу маківник. Покажу тобі нову накидку. Тільки май на увазі той столик біля вікна.

— Я тільки на один день. Подумала, що допоможу тобі зробити весняне прибирання.

— У чому допоможеш? Чому ти така неспокійна? Проблеми вдома?

— Вдома, на роботі і довкола. Як завжди, — махнула я рукою.

— Я маю для тебе вихід. Ти вже чула про святого Антонія?

Бабуся завжди трохи перебільшує. Тосек був гарною людиною, але щоб святим?

— Щось чула. Його беатифікували?

— А! Ти думаєш про мого Антонія? Ні. Я маю на увазі святого. Насправді його звали Фернандо, він жив у Іспанії й тепер вершить чудеса.

— Це той, що допомагає в безнадійних справах?

— Не тільки. Він допомагає в усьому: знайти роботу, добре скласти іспити.

— Шкода, що я не знала про це в лютому. Ухопила дві «четвірки».

— Нічого страшного. Адже в тебе в червні наступна сесія. Ну і він допомагає знайти нареченого. Ідеальний святий для тебе.

— Звідки ти знаєш, що я не маю хлопця?

— Бо в такий день ти цілувалася б з ним у парку замість лякати бабусю прибиранням. Я жартую, Малинко. Насправді я тішуся, що ти тут.

— То звідки можна починати?

— Ти наполягаєш?… — бабуся роззирнулася довкруги. — Хіба я знаю? Звідки хочеш.

— А де ти вже прибирала? Щоб ми не дублювали одна одну.

— Як би це сказати, — зашарілася бабуся. — Ще ніде. Тобто я збиралася, але зараз так чи йнак кавардак. У мене замала квартира.

— Ти повинна мешкати в палаці, може, це щось дало б.

— Антоній казав те саме. А повертаючись до того святого Фернандо… Досить щодня проказувати молитву, і справу залагоджено.

— Тобі він допоміг?

— Люба, тепер я тільки до нього й звертаюся. Це завдяки йому я надибала ту накидку. Зараз тобі покажу. Де ж вона?

Вона заходилася заглядати до всіх шухляд. Відтак шпортатися в комоді й у шафі. Зрештою взялася за креденс.

— Клята накидка. Усе через ту тісняву. Де ж я її посіяла? — Цієї миті з горішньої полиці впав на долівку мотузяно-сірий згорток. — Ну, бачиш? Антоній.

— Справді гарна. Хтось мусив плести її зо два роки.

— Рік і три місяці по чотири години на день. Старенька використала сім кілограмів шнурка.

— Звідки ти знаєш? Від неї?

— Ні, від її молодшої сестри. Зараз я все тобі розповім. У старенької помер чоловік. Від інфаркту, як і мій Антоній. Хіба не дивно?

— Бабусю, в Польщі більшість людей помирає від інфаркту чи від інсульту.