Любов Пономаренко - Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість]

Надумала вислизнути на чорний хід і податися в місто, але перед самими дверима почула голос із того боку коридора:

— Зайдіть-но до мене!

Відчувши на смак невдачу, я навіть не змогла повернутися. Просто зупинилася і стояла обличчям до дверей, немов перевіряючи в сумці наявність фотоапарата і диктофона.

Якщо бувають на світі якісь огидні слова, що їх ніколи не хотіла б чути, то це саме ті, коли редактор повертає з коридора і пропонує зайти до нього. Треба додати — у шефа ніс чимось нагадує модельний дамський черевик, який перевернули підбором догори. Його нинішнє викання і звернення на повне ім’я не обіцяє нічого святкового. Двері скриплять, немов опираються, редактор возсідає на трон і витримує паузу.

— Сподіваюся ви облаштувались на новому місці? Вистачило відпустки?

Мовчу, киваю, не нариваюся, бо знаю характер шефа — після такої прелюдії почнуться нарікання, виставлення перспективи і завалювання роботою.

— Знаєте, що за останні півроку ми втратили кілька позицій (далі йшла нудна констатація цифр і фактів). Ви тепер зі свіжою головою і, сподіваюся, свіжими ідеями (скотилася пауза, яку він витримав, порившись у настільному календарі). Так от, беріться за критику.

— Це не моє, сто разів говорила!

— Це все наше. Чи ви вважаєте, що…

Я хотіла йому розповісти про свою ідею, але редактор все одно її не почув би. Ідея була в тому, щоб відкрити в редакції прес-пункт. Цей пункт або прес-агенство могло б зосередити всю найважливішу інформацію за останні роки. Оскільки в обласних газетах вже не хочуть витрачатися на власкорів, то ми б могли надавати їм послуги, приторговуючи новинами. Наші колеги досі потайки здирають у нас інформації, перефразовують їх і сунуть на шпальти. Корпункт потребував би журналіста і юриста, якого можна винаймати для відлякування інформаційних злодіїв. Не знаю, чи згодився б на це редактор, адже міськрайонна газета, як дворняга, стоїть перед усіма на задніх лапках. А редактори обласних газет використовують наші сторінки, як їм зручно. Зате на засіданнях медіа-клубу серед «свіжих» районок називають і нашу. Яке щастя, можна розчулитися до сліз!

Редактор проговорив кілька хвилин, але я не чула жодного слова.

— Думаю, що у вас все вийде. Якщо матеріал гострий і глибокий даю вам сторінку і гарантую премію. Невелику, звичайно.

Тепер можна йти. За дверима топтався випусковий, раз по раз натискаючи ручку, боявся гніву начальства. В коридорі горіла тільки одна лампочка, було темно, як у погребі. Я опинилася там уже без ідей і думок, так, немовби хтось натиснув Delete і все перекинув у смітницю свідомості, як непотріб…

А тепер треба вийти непоміченою, щоб ніхто не трапився на дорозі й не почав випитувати та співчувати. З деяких пір не вірю тим, хто нахвалює мої матеріали. От не вірю. Мабуть, це вікове. Коли тобі за півсотні, починаєш дивитися на людей з висоти утрачених ілюзій та з глибини незагойних втрат. Треба просто вийти, протиснутися вуличками міста з фотоапаратом. Треба все обміркувати.

Біля редакції ряд велетенських тополь, на одній з них біля самої верхівки сидить дятел. Якщо дятел на місці, значить пощастить. «Привіт, друже! — гукаю зухвало. — Бачу, тобі легше добувається хліб насущний, ніж мені».

Треба спланувати бюджет, якого зроду не планувала. От не вмію поводитися з грішми. Не вмію! Але тепер, коли в мене є замок, кожна копійка має працювати на нього. З астрономічною точністю маю розрахувати витрати. Платня півтори тисячі гривень просто смішна, але щось же має залишатися. Навіть у їжака залишається їжа на пізню осінь. А я людина, я людина!

Зима завалювала глибокими снігами і палила сильними морозами. Старі дерева саду гнулися свистіли й гули, наче в них поселилося відьомське кодло. Щоранку з натугою відкривалися двері, за якими причаїлася снігова кучугура, доводилося прочищати стежку і носити воду з сусідньої вулиці.

У будинку було не холодно, — нестерпно. Вітер гуляв коридором, просочувався в безкінечні щілини. Марно було завішувати двері ковдрою, топити камін, вмикати калорифер. Стіни не тримали тепла. Крім того, трухлі дрова, які лежали в кочегарці, закінчувалися.

На мене насувалася депресія. Я відчувала помах її похмурих крил, коли вечорами біля електрообігрівача намагалася ввімкнути ноутбук і писати щось для газети. Якби заробити гонорар, можна було б до весни зняти десь кімнату. Принаймні нагрітися в тій кімнаті, поплавати в ванні, спокійно заснути, притулившись до батареї. Бо ось уже котрий день мене трясло й морозило, кашель не давав заснути. Але матеріали не йшли, редактор дорікав мені за сірість — де твоя публіцистика, де твої саркастичні інтерв'ю? Та я й сама відчувала — криниця письма замулилася.