Любов Пономаренко - Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість]

Я впала на гору мотлоху й заридала. Мене вхопила істерика, закричала, завила, замоталася в павутиння. Несподівано щось зашурхотіло, забило крильми. То була важка, посивіла од старості сова, моя гостя. Шукаю ногами драбину. Драбина не знаходилася. Поруч з будинком приглушено загудів мотор, потім затих. Скрипнули і застогнали ворота. Я все ще нервово шукала ногами першу сходинку драбини. У вхідні двері стукали.

— Є хтось удома? Є чи немає? — запитував чоловічий голос.

— Я вдома, вдома! Але не можу відчинити, чуєте мене? Зайдіть з іншого боку, через кочегарку. Там не замкнено.

Нарешті знайшла щабель, він був набагато нижче, ніж я думала, і почала спускатися. Ноги тремтіли, дихання зривалося так, мовби щойно пробігла чималу дистанцію. Тим часом чоловік уже зайшов у будинок, стояв на першому поверсі і роззирався.

Дивно, що собаки не загавкали, вони зарані сповіщали, коли хтось наближався. І кому це захотілося сюди припертися? Чоловік був здорожений, одягнений не по сезону, в плащ і черевики. Занадто високий і худий, навіть для цього будинку.

Мені чомусь здалося, що то завітав герой якогось пригодницького роману кінця дев’ятнадцятого століття.

Побачивши мене на сходах, він різким рухом зняв капелюха і пішов назустріч. Красномовний жест — незнайомець схилив голову і поцілував мою запилену в павутинні руку. Загострений, насторожений погляд психолога, оцінююча мовчанка.

Між нами зависли запитання, але ніхто не наважувався першим порушити тишу.

— У вас тут екзотика… півні співають, — напружено усміхнувшись, мовив гість.

Хіба він приперся сюди, щоб поговорити про півнів? З вулиці видно в якому стані будинок. Але тільки-но я готова була зірватися й заверещати про це вголос, як він обірвав непочатий монолог:

— Мене звати Семенов Сергій Леонідович, — мовив незнайомець. — Хотів запитати, чи не здасте мені кімнату?

Я отетеріла. Він нічого не пояснював, тільки вимучено всміхнувся, втупившись поглядом у сіре вікно. Вся шибка була обплетена гілками й хмелем, на яких пурхали змоклі горобці і струшували з себе холодні краплі.

— Сподіваюся, з вами все добре? — ненавидячи його, видавила з себе я. У мене всередині заходився ураган. — Ви нормальний?

Він мовчав і все дивився на вікно. Тільки ідіот може просити про кімнату, зайшовши у напівзруйнований будинок. І тут у мене зблиснула підозра: цей чоловік прийшов не випадково. Щось його пов’язує з цими стінами. Щось йому тут треба. Якщо не дозволити оселитися, то він приходитиме сюди крадькома, можливо, щось тут копатиме й ритиме. Краще вже хай живе, принаймні за ним можна поспостерігати.

Про це рішення я незабаром пошкодувала, але на той момент витримала паузу і майже спокійно мовила:

— Ласкаво просимо! Вибирайте апартаменти, всі зручності у дворі.

Я вже пішла нагору, коли чоловік зупинив мене:

— Перепрошую, у мене є одне запитання.

— І що ж?

— Чи можу оселитися на першому поверсі, щоб ставити під вікном машину?

— Можете.

— І про оплату.

— Яку оплату?

— За квартиру.

Спочатку мені здалося, що цей тип глузує. Я ковтнула філіжанку гніву перш, ніж відповісти. І мовила без тіні лукавства:

— Зробите ремонт у своїй кімнаті. — І додала: — Якщо проживете там принаймні тиждень.

Так моє життя крутнулося на сто вісімдесят градусів і почало набирати обертів. Диво, яке прикотило на залитому брудом драндулеті, спочатку походило в передпокої, обдивилося потріскані стіни, а потім відчинило перехняблені двері до зали. Спіймала себе на тому, що півдня крадькома спостерігаю за гостем. Він знайшов у кочегарці стертого до стебла віника, щось там грюкав, шарудів, совав. Потім несподівано попросив відро й ганчірку. Під вечір він завів машину й поїхав, а згодом повернувся й почав заносити до будинку деталі якоїсь металевої конструкції. Я не стерпіла й побігла сходами вниз, перечепилася через трухлу дошку і загриміла в передпокій.

Коли гість прокрив двері на гуркіт, лежала в позі людини-амфібії, коли та пливе. Але перемогла біль, підхопилася й, випереджаючи будь-які запитання, мовила:

— Ми так не домовлялися. Не знаю, що ви там плануєте, але займатися дослідами чи відкривати майстерню в моєму домі я не дозволю.

— Але ж то…

— Це житло!

— То звичайна піч, якою опалюють помешкання. Не хвилюйтеся. Як вас величати?

— Без церемоній. Як вам подобається, так і звіть.

— Яквамподобається. Про що тільки люди думають, коли так називають дітей?