Любов Пономаренко - Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість]

Він уявляв, як десять хвилин тому після бурхливого прощання з російськими студентами, українські пурхнули до автобуса. Дехто через скло показував листок з номером мобільного, хтось усміхався, а хтось плакав. На снігу лежала забута троянда з припорошеними пелюстками. Він вийняв мобільний. Побачив великі літери і цифри П’ЯТНИЦЯ, 14 СІЧНЯ 2011 РОКУ 11.15.

Колеса машини шурхали в мокрий сніг. Професор рушив містом навмання, у той бік, куди мав би прямувати «Ікарус». Він минув перехрестя, колишній завод імені Кірова. Стискав кермо, сварився на водіїв, які його обгонили. І, зрештою, зупинився в корку, який утворився там, де раніше ніколи не було проблем із проїздом. «Що там?» — гукнув водієві переднього авто. «ДТП, начебто серйозне», — відповів той.

Професора мов ударило струмом. І ось він стоїть неподалік обгорілого «Ікаруса». Навколо міліціонери в формах, («розходимося, громадяни, розходимось») медики в халатах, кров на снігу. Нікого не пропускають ближче. Здалеку видно місиво чорних тіл, серед яких чиясь обгоріла рука, немов кликала на допомогу. Він здригнувся. «Може, я сплю?» — хаотично прослизнула думка. Стужа різко повернувся і майже побіг до автомобіля.

Що ми значимо в цьому світі? І чого варті наші дослідження, ідеї, досягнення, коли ось так одним порухом може все зупинитися. Все! І ми не владні перед смертю і перед часом. Хто й коли прочитає дипломні цих дітей? Чоловік у натовпі саркастично мовив: «У режисера не вистачило коштів і він відзняв останній кадр — катастрофу». Стужа різко повернувся, почав шукати його обличчя серед інших, але не знайшов. Якби знайшов, убив би.

Відчиняючи дверцята, подумав: треба було б запитати про живих. Але поклав голову на кермо, якийсь час сидів непорушно потім поїхав. В цю мить він не міг, не хотів нічого знати! Кожна клітина його тіла пульсувала думкою «а раптом».

Професор згадував учорашню зустріч з Андріаною. Він запросив її додому на каву. Думав, ця рум’яна патріотка засоромиться, відмовиться. А вона пішла! Стужа наказав їй постояти біля дверей, а сам кинувся прибирати з перед очей шкарпетки, що лежали в коридорі біля черевиків. Накривати рушником безнадійно обгорілу сковорідку з рештками яєшні. Зрештою махнув рукою і відчинив двері.

Як на лихо, кава закінчилася. Андріана поставила в маленькій каструльці воду, покришила туди велике зморщене яблуко, що знайшла на кухні. Він поривався піти в магазин, але боявся її залишити наодинці зі своїм гармидером. Вони пили яблучний чай з фісташками. Дівчина була в тій же блакитній блузці, розсмикана коса спадала до пояса.

— Ти пахнеш листям, — тихо сказав професор.

— Коли ви приїдете в Україну?

— Не знаю, може скоро.

— Я дуже чекатиму. Дуже-дуже.

— Тоді я вирушаю прямо сьогодні.

— Мені пора, — піднялася Андріана.

Професор взяв її косу, обгорнув навколо своєї шиї.

— Нікуди тебе не пущу!

Дівчина легко вивільнилася з його обіймів, підійшла до дзеркала. Тепер у кімнаті було дві Андріани. Стужа подумав, що та, в дзеркалі, назавжди залишиться тут. Несподівано вона заспівала. Її тихий сріблястий голос здивував його, він стояв, немов заморожений.

— Ти знаєш цей романс? — після паузи через силу спитав Стужа.

Андріана змовчала і не прощалася. Накинула хустку, пішла до дверей, немов боялася, що він спитає номер мобільного або адресу. Він так і стояв у коридорі, заворожений її співом…

Тепер ось сидів у машині, його рвав розпач. Несподівано для самого себе в пориві він заговорив до Бога.

Господи, я тобі не вірив, і ніколи нічого тебе не просив. Ти чуєш мене, Господи, милосердний і милостивий? Зроби так, щоб Андріана була жива. Я старий гульвіса, пияк, славолюб. Візьми моє нікчемне життя! Ти знаєш, скількох я образив, скільком перейшов дорогу, скільки разів я бажав високої посади. Візьми, Господи, моє нікчемне життя і поверни на землю це дівча. Жити треба тим, хто облагороджує світ. Я молюся тобі, Господи, стаю перед Тобою на коліна. Я прошу вас, поля і ліси, гори й ріки України, моліться за Андріану.

Стужа говорив уголос, одночасно тримав руки на кермі й не зчувся, як його машина зупинилася перед будинком. Він гримнув дверцятами, піднявся на другий поверх, важко дихаючи і не відпускаючи поручнів. Ледве діставшись до ліжка, випив ліки, упав і заснув намертво.

Професор не бачив, як високо в небі радилися зорі й несміливо тупцяв між ними місяць. Не чув, як дзвенів телефон, мов порикував дворовий пес, бо не знав, будити господаря, чи не будити. Він пропустив вечірні новини, і диктор у телевізорі, якого не випустили на поверхню, здивовано розводив руками.