Любов Пономаренко - Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість]

Бригадир довго сварився і гримав, а потім сів верхи і поїхав до колишнього хутора. Навпростець, лісами. Здалеку побачив біля могили одиноку постать, а коли наблизився, впізнав Радивонову Марусю.

— Здрастуй, Марусино, давно ж я тебе не зустрічав. Як ти тут опинилася?

Дівчина стояла в дранті, ноги були обмотані ганчір’ям.

— Ось приїхала. Живу тепер тут.

— Де живеш? — здивувався бригадир.

— Тут, у лісі й живу. Тут мій дім.

— Ти б краще в село перебралася, може б, заміж вийшла.

— Знущаєтесь? Хто мене таку візьме? — тільки тепер бригадир побачив, що одна рука в неї зігнута й не розгинається. — Ви б узяли?

Бригадир закашляв, знічев’я зняв кепку і став вибивати з неї пилюгу об коліно. А далі сердито:

— Так це твої штучки, ти хлопців звідси прогнала? Зізнавайся, я вас, шептунівських, добре знаю. Ти їм туману в очі і в вуха напустила?

— Дядьку, що ви таке видумали? Навіщо мені їх проганять, чи лісу мало? — зблиснула зеленим оком і побігла бур’янами до Устимової гори.

Вона вирила в горі нору, серед кущів глоду, так що ніхто не знав, де її схованка, так жила ще кілька років. Коли розорювали Шептуни, вона ходила по ріллі і збирала різні речі — ґудзики, дужки з відер, рамки від портретів, шматки одягу і взуття. А потім насипала могилу так високо, що було видно аж ген здалеку. І все сиділа там та плакала.

Пізніше її враз не стало. Може, вона замерзла у своїй землянці, бо ж морози стояли пекучі, а може, десь пішла чи поїхала по світах. Ніхто її не шукав і не журився за нею.

На початку шістдесятих парторг і голова колгоспу «Шлях до комунізму вирішили перенести останки похованих серед поля хуторян у село, там зробити братську могилу і поставити пам’ятник. Приїхали чоловіки з лопатами двома підводами, тільки завернули за вербу, як зробилося їм моторошно, в піт укинуло, руки дрижать. Начальство бадьориться, а й саме перелякане.

Ось уже й могилу видно, а коні йшли, йшли та й стали. Ні руш. Хлопці з лопатами повставали з підвод, на коней кричать, батогами б’ють. Раптом така буря знялася, що піджаки з тіл зриває. Аж сиво навкруги. Дивляться, коли озимина попереду могили одгортається, як покривало. І відділяється від землі жінка в небесній накидці, висока, як Устимова гора. Стає перед могилою, застує її собою.

…Минуло років та років, могила стоїть серед поля, як стояла. І нині, кожної осені, коли ідуть туди сіяти або орати, беруть із собою хлібину. Перш ніж почати роботу, зупиняються біля пагорба, кладуть на нього буханець. Дозвольте, панове господарі, побути на вашій землі…

Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і розпачем. Спочатку вони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: «Шнель, бидлота, шнель!» Вони не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпціґа.

Коли протала земля, Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Де він узяв те насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам’ятаємо, як він клав між грудочками зернини, як потім притоптував їх і, повернувшись до нас, усміхався: «Гут… кіндер… гут». А коли німців повели у барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і поставили на грядці. Уранці, коли їх вивели на роботу, ми ще спали, але навіть крізь сон я чула, як скреготіли в розчині лопати, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав Фрідріх і гиркав охоронець.

Місто давно не сердилося на німців, вдови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин та дітей, часом приносили щось із одягу — старий піджак або картуз, та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів «фрау».

У Фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вже бачили, а чи хотів похизуватися, які в нього чепурні діти. І ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили ціляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок.