Любов Пономаренко - Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість]

Коли вони пішли, я подумала, чому ні з сього, ні з того з’являються чужі люди і відмикають двері. Чому той п’яниця зник. Якщо задуматись, то у світі трапляється немало дивних речей, яким немає пояснення. В інтернаті за рогом є дівчинка, яка під ліжком у коробочці тримає жабу і називає її мамою. У сусідньому дворі сидить на стільчику баба, лущить квасолю і зв’язала собі ноги, щоб не падали. Людство воліє на цьому не зосереджуватись. Хай усе йде так, мов би нічого не трапилося.

Марно я потурбувала Господа. Насправді ж звикла до чоловіка. Товстий, сопучий, ненажерливий. Але з ним ми якось прожили сім років! Я стала на коліна і попросила в Бога прощення.

Потім пішла перевірити місце, про яке мені тільки-но розповіли. Але ніякого люка, навіть ніякої ямки, там не знайшла.

— От лиха година, де ж це він може бути?

Коли прийшла додому, то побачила, що в усіх кімнатах світло і що двері незамкнені. Я часом забуваю замкнути двері. Присіла на сходах і знову була б задрімала, але тут почула стогін. А, може, зітхання. Звук був глухий і далекий.

— Мамо, мамо, що вам таке? — Кричу і біжу вгору по сходах. Але, молити Бога, мати спить, бра ввімкнене.

Внизу під ринвою бочка з водою, я вмиваюся, вода різка. Мляво світить місяць. Гавкають і підвивають собаки. Поміж деревами в саду стоять тіні, як двійники. Наче живі й мерці.

Знову зітхання, але звідкись із-за будинку. Там, за шипшиною, покинутий колодязь. Господи, це ж хто туди втрапив? Продираюся, знаходжу на дорозі палицю. Підійти страшно.

— Хто там? — кричу, як божевільна. — Є там хто чи ні?

— Я, а хто ж іще? — глухо обзивається голос.

— Хто такий? — не впізнаю.

— Та я… хіба ти глуха?

На дні колодязя тріщить старий хмиз, шарудить колись потоплене листя. Я повертаюся, хапаю драбину і скидаю її вниз. Драбина падає, як у прірву. Незабаром хтось крекче, піднімаючись угору.

Він би мав бути в смітті, але виліз чистісінький.

— Ти в своєму репертуарі. Зникаєш з дому, напиваєшся, брешеш, і ще підсилаєш людей! — кажу злісно. — Були твої алконавти! «Ми йшли через сквер, там тинявся якийсь чоловік…»

— А ключів вони не приносили?

— Клеїш дурня…

Ми йдемо до будинку, він знімає піджак, я зливаю йому з ковшика воду. Коли ти перестанеш пиячить? Візьми себе в руки… І тут бачу проти місяця на його потилиці глибоку рвану рану. Рубонули сокирою. Волосся і сорочка запливли кров’ю. У мене паморочиться в голові.

А він далі говорить тихим голосом про загублене посвідчення, про якісь гроші, про те, що завтра назавжди покине пити.

Ковшик випадає з моїх рук. Я чую його, але не бачу очей. Бачу його руку з обручкою, що врізалася в палець. Його пожмакані штани і сорочку, на спині чорну від запеченої крові. Ще вчора я її прасувала, розправляючи манжети. Тривога поруч росте й зрештою нападає на мене, як звір.

Він розбризкує воду, усе ще не піднімає голови. Але я знаю напевне, що повіки в нього міцно зімкнені. ВІН МЕРТВИЙ. Мовчати і далі чи волати на весь світ?

Мене трясе, і я думаю, аби він умивався цілу вічність.

Він ще пошаргав рукою в прискринку, — ніхто не зугледів, удосвіта всі поснули, — намацав дерев’яну іконку й почепив собі на груди. Тіко став укладатися в дорогу, як одна далека родичка дала йому той образ. Гладила шовковий шнурок і тужила, ледве одірвав од себе, як із села виходив. Янголя вже на призьбі сидів і свистів у свищик. Воно, мабуть, звечора й очей не склепило, бо ж прилендало з Березівки ради ярмарку і чекало вже не день і не два. Сирота, поводирик солоний. Ну, ходім.

Вересай причинив хату. Роса ошпарила босі ноги. Балачок не було, а тільки по руці старий відав, що хлопець би так услав попереду! Та чи отава зупиняла, що колосилася, мов сукно, чи насуплений роменський шлях. Чи його, Остапа, жалів, бо вже патики до колін пообтоптував. Зрештою обізвався:

— Я вас, діду, бистрою дорогою поведу, берегами та обніжками, щоб ноги не зболіли.

— Не зболять, вони в мене крепкі. Аби ти не пристав.

— Я — ні. Я з вами, діду, ще три зими й три літа водитимусь, бабуся казали.

— А що так?

— А так. Підскладаю трохи грошей та й на город учитись подамся. У псаломники піду.

Хотів щось сказати Остап, а тільки міцніше стис його долоню — мала, а вже як скоринка. А дома ж у них іще таких осьмірко сидить, баба не встигає окрайці позичать та мазолі мазать.

— Янголю, ти про матір здумуєш хоч коли?

— А що їх здумувати? Все стогнали, і поправки з них не було. Ади хоч молились, то й не спеклися б. Чорні, як сажа, в труні лежали.