Любов Пономаренко - Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість]

Починається якась хвороблива дрімота. Мені ввижається то пухлий, як наволочка, Миколай, то бабуся Марта на обніжку, то біла палата. Тарабанить будильник. Накидаю халат, виходжу на кухню, запалюю газ.

Зоя Митрофанівна тільки знадвору, ставить відро з яблуками «Слава переможцям». Це їх дощ натрусив. Смачніших не буває. Іду вмиватись, а вона мудрує яєчню і раптом каже:

— Знаєш, що то вчора було? Дерево кричало. Хтось у дуплі вогонь розіклав. Бідолашне, шарахнуло вночі. На дорогу, трохи тільки огорожу пом’яло.

Я швидко їм, одягаю все найкраще, накидаю плащ і вискакую на вулицю. Світить сонце і грає на падолисті промінням. Навпроти сміються на мотузці випрані Миколаєві сорочки. Мені хочеться загорнутися в них обличчям. І стояти. Але я вчасно повертаюся і біжу в інший бік, на іншу зупинку.

Маленьке містечко. Таке маленьке, що могло б розташуватись на верхівці будь-якого дерева. Вже й не знали, хто вперше в долині вирубав дерево і викопав криницю, а потім поставив хатину. Хіба від цього забряжчало б у їхніх кишенях? Та чоловік-раціо, Кормило всього міста, розбризкував ерудицію, вмощуючись у новому кріслі. А зрубав перше дерево Матвій Кремінь, який приглядів собі тут добрий шмат землі, одзволив його від заростей і засіяв хлібом та тютюном.

А потім до Матвія присусідились два-три купчики, що вподобали шумну дорогу на Ромен, і відкрили тут свої лавки-корчомки. Шлях проліг верстов за три і славився товстими калитками, дешевими полонянками і кривавими побоїщами одурілої голоти.

Заходили в долину біснуваті і тавровані, божевільні і лицедії, високородні і старці. Кожен залишав щось містечкові — той бродяжі пісні, той холеру, той хутра, той чуму, той мальовані глечики і заморські крами. І всяк поспіль сіяв там свою породу.

Вранці якогось року на вулицях містечка з’явились підводи з витягненими в шнурки кіньми.

— Доброчинні пожертви на військо їхньої світлості! Дорогу, дати дорогу! Хто боліє за отечество, вносьте на військо ясновельможної величності!

Туго начинені збіжжям лантухи, гори полотна, упряж і вояки в залізних од поту і піщуги мундирах вихитувались на возах. Двораки патріотичного панства, яке ще допивало в ліжках шоколади, вискакували назустріч воякам, щоб дати пожертвування. Ласкаво просимо, ми поміщика Дробота служиві люди… Ходіть-но, пан Чапелька хочуть внести… І до нас, і до нас — пан земський суддя щось мають сказати.

Підхоплені бурею щедрості городяни вже й не дивились на гербову бамагу, чи вписано їх там, чи висока милість відатимуть, хто відірвав од себе останній шмат во благо отечества. Бог усе бачив і знав. Сльози щастя осявали їхні лиця. А хто не мав ні крихти, виходив на дорогу з іконами і вголос молився за армію царя-батюшки.

Класна дама гімназії Наталія Костянтинівна Кріґ вивела своїх вихованок у сірих платтях із мереживними комірцями на майдан, і вони перелякано, як синиці, що б’ються в шибку, заспівали «Боже, царя храни».

Тільки присмерком гармидер почав спадати.

То були золоті часи для містечка. Жирна, як каша, земля родила все, що кидали в неї, і давала мешканцям червону глину, крейду, пісок і глей. У річці, яка розкраяла місто, водилися щуки, як качалки, кишіли в’юни. Вздовж найбільшої вулиці, котра, здавалось тоді, була безкінечною, літали кухарчуки і водоноси, тягали брудні хвости помийні кішки й собаки.

А втім, були й істотніші події, що сколихували містечко багато десятиріч підряд. Над ним котилися війни — ішли й не поверталися кращі чоловіки. Над ним лютували пожежі — розліталися іскрами палаци, закипали купальні і гинули прекрасні погреби. Його зашморгував голод — пухла челядь лежала попідтинню, доки мала силу прогнати знавіснілих собак.

І все-таки жило містечко в долині, змітало все, що ставало йому впоперек. З’явились миловарня, прядильня, а за ними ще дві чи й три фабрички. Центром став сірий майдан, біля якого урочисто возсідали магазеї і велика швальня — люди так і казали — швальня, яка обсмоктувала кишені необачних чоловіків. Отруйна річечка понесла свої хвилі мимо мануфактур і заводів, по ній пливло гілля, шкарабанки і падалиця.

Мало хто на це зважав — велося людям добре. Доволі їли, пили, шпарували вулицями, як тумби. Коли в кого вибухав у квартирі холодильник, інші втішалися і приказували: не треба було дуже начиняти. Коли хто плутав своє ліжко з чужим, йому щедро співчували — ой, любов до добра не доводить! Далеко за гори линула слава про містечко-рай, і раптом одного разу все пішло шкереберть.