Артем Чех - Цього ви не знайдете в Яндексі

— Я цього не бачу, — казала вона, на цей раз дивлячись собі під ноги. Зазвичай вона дивилася вгору...

— Звичайно, ти ж дивишся під ноги.

— Не в цьому річ...

Вона ж вирішувала проблеми, була майже самодостатня і хворобливо незалежна, але її безжальні амбіції вперто топтали її природну сутність, її робота вимагала в неї надто принципових і важливих речей, і вона зі сльозами на очах віддавала ці речі. Цими речами було її здоров’я, її сім’я, її я. Розуміти Кіру я не хотів, але, на мою прикрість, розумів.

— ...я хочу сім’ю, дітей, мені потрібен сильний чоловік...

Ще три місяці тому я навіть не збирався ні у кого закохуватися, не кажучи вже про сім’ю, але тепер я її хочу, хочу дитину, хочу здорову їжу і масаж по четвергах...

Чомусь тоді я був уже впевнений на сто відсотків, що це наша остання розмова...

— Хіба ти мене вже не кохаєш? — приречено запитав я.

— До чого тут це? Я не вірю в слова, мені потрібні дії! А сказати «я тебе люблю» — це так, нічого, приємний бонус...

Я думав... У той час я взагалі багато чого думав, мої думки були геть пронизані болем, болем за те, що вона реально казала правду, а я не був спроможний адекватно сприймати цю правду. І ця правда іржавим серпом різала мені мої чудові очі... Тоді вона зняла якийсь свій фільм — мені ж здавалося, що я перейшов на другий план. Можливо, так воно і було, хто знає. Я марнував свій час на дрібниці... Я боявся, і мені, знову ж таки, було соромно.

Я відчував базальтову важкість декількох місяців волочіння розбитими, пожмаканими і протертими до дірок відносинами. І найболючіше було те, що я її таки любив. Любив більше всього, і вона мені була потрібна будьякою. Хворою, злою і жовчною, із кислим подихом із рота вранці і вечірньою свіжістю стегон, з ідіотськими примхами і неголеними ногами, і навіть, якщо так станеться, з обвислими грудьми і старечими зморшками.

І в мене почався розпач... Такий важкий, чавунний розпач...

І дякувати Богу, що не дійшло до того випадку, коли ти намагаєшся докричатись, але тебе вже не чують, коли ти репетуєш що є сили, але твої намагання марні, тому що саме це відчуття незворотності поглинає тебе, як тихоокеанський кит поглинає планктон. Коли кожного ранку ти піднімаєшся з ліжка з однією лише думкою, аби швидше лягти спати. Ти знаєш, що час лікує, а тому благаєш його плинути якомога швидше. Будь ласка, благаєш ти, швидше, швидше, немає сил терпіти ці муки, немає сил щоранку чекати вечора! Вона вислизає, і ти не спроможний нічого вдіяти, тому що рано чи пізно вона вислизне, вона піде і тобі буде здаватися, що вона живе якимось тихим безтурботним життям. Та пішло воно все, кричиш ти в розпачі, падаєш обличчям у паркетну підлогу і схлипуєш — я люблю тебе...

Але вже занадто пізно щось вирішувати — залишається чекати, поки сплине час, болючий час...

І ти не знаєш істинну причину, чому вона пішла від тебе? Можливо, через поганий секс, або дійсно ти надто довго не виходив з дитинства, або просто вона тебе банально розлюбила, як це буває дуже часто: тільки-но вона усвідомила, що кохає тебе, аж раптом проходить деякий час, можливо місяць, і в неї вже немає козирів, лишається лише один — піти, і вона йде. А до того часу, поки вона не сказала, що кохає тебе, у вас все складалося пречудово, вона тримала тебе своїм мовчанням, ти тримав її тим, що вона дійсно тебе кохає, але, зрештою, все минається, минає запал, пристрасть, ваші стосунки стають поволі дебільними, і, в принципі, винен у всьому ти, тому що тобі було замало уваги, ти почав викидати коники, намагаючись привернути таку важливу для тебе її увагу. І ось одного разу вона вирішила викинути власний коник, такий болючий для тебе, але це був її останній шанс зробити тобі боляче, і вона тим шансом скористалася... Тобі боляче, тобі не було так боляче від того разу, кола інша те саме зробила з тобою...

Пішла ти! — знову репетуєш, але це не допоможе, ти занурюєшся в розпач, тебе пресує, тебе каламутить, але ти продовжуєш чекати — і так, бляха, все життя...

І ти так і не вийшов зі свого дитинства і вже, забувши її, щоранку прокидаєшся в невиліковній депресії, іноді твої друзі розповідають щось про неї, що бачили її з одним крашеним виродком, але тобі пофіг, ти лише іноді дозволяєш собі поринути у спогади, коли ви були разом і коли ти своїм щастям, яке, зрештою, тривало недовго, поволі накопичував борг, який треба буде віддавати...

І ти несподівано усвідомлюєш, що в цьому житті немає нічого, крім твоєї душі, твоєї любові і того, блядь, боргу, який ти не зможеш ніколи повернути, принаймні у цьому житті... Про це і поговоримо...