Артем Чех - Цього ви не знайдете в Яндексі

І це має бути дуже дебільна історія, тому що майже всі дійові особи у ній — дебіли. Ця історія про Сашу, Артура й Антоніо, так-так, саме про того Антоніо, який є носатим греком і жидівською мордою.

Отже, все розпочалось із того, що зустрілися ми всі вчотирьох. Саша був режисером-аматором, який знімав якесь там документальне кіно, Антоніо був сценаристомаматором та оператором-аматором, який написав до того кіна ну дуже вже аматорський сценарій і мав відеокамеру, а Артур був актором-аматором, якого знімали, і він мав художньо вигравати своє життя. Хлопці тільки-но зі зйомок вирішили відзначити закінчення чергового зйомочного дня і запросили мене. Спочатку було пиво, потім ще — коньяк, вони пили горілку, Антоніо навіть покурив травички.

Ми ходили містом у пошуках цікавої локації, де можна було б зняти кілька кадрів для заставки чи ще якоїсь неврівноваженої біди. Саша тихенько, наче кримінальний авторитет, щось розповідав, Антоніо намагався долучитися до товариства кавказців, цитував Лермонтова і якогось кавказького поета, Артур вигукнув «звєрьйо-майо», після чого мені довелось урегульовувати конфлікт. Розійшлись на пляшці дорогого вина, яке Артур придбав для князів гір. Після того, як дискурсивні питання щодо подальшого місця нашої дислокації не підлягли вирішенню, ми несвідомо поплентались до Майдану, звідкіля піднялись Михайлівською на однойменну площу. В Антоніо почалися його панкреатичні приступи, він почав блювати, Артур тримав його за плечі, Саша перепрофілювався в оператора-аматора, мабуть вбачаючи у цих кадрах всесвітнє визнання. Я вдихав весінню прохолоду. Повітря пахло вечором і неприємностями...

Уже не пам’ятаю хто, але хтось-таки угледів розйобану «Волгу» і запропонував покататися.

— Саша, — спитав Антоніо, — вмієш заводити без ключів?

— Навчусь, — сказав Саша, дістав із кишені потріпаної джинсівки ключі від своєї квартири і почав відкривати вікно старенької розйобаної «Волги». Скло не піддавалось Сашиним маніпуляціям, тому до цієї справи долучився Артур і я. Після того, як скло нарешті перейшло на наш бік, Саша з неприхованим болем промовив:

— От курва, — промовив він, — ключі від хати погнув.

— До сраки, — сказав я, — у нас ще одні є.

У замку запалювання стирчали ключі.

— Ні, — каже Антоніо, — це погана ідея.

— У нас поганих ідей не буває, — відповів на це Саша, і ми, відчинивши дверцята, залізли у автомобіль.

— За такі витівки, — спокійно сказав Саша, — штраф якихось триста гривень.

— А їздити ти вмієш? — запитав Артур.

— Умію. Правда, коли я кермую, в усіх починається неприхована істерія, але нам пофіг, ми ж пацани серйозні.

Завівши «Волгу», ми рушили, від недосвідчених перемикань передач нас трясло, заодно трясло і автомобіль. Антоніо стало знову погано.

Виїхавши на Володимирську, ми вирішили збавити ходу, адже їхали ми десь під дев’яносто, і зарулити в якийсь провулок. У провулку ми, як годиться справжнім інтелігентам, «подзвонили мамі до Нью-Йорку» і рушили далі у бік Лук’янівки.

— Нормально! — верещав Артур.

— Ага, — весело додавали ми.

— А ти точно впевнений, що обійдеться лише штрафом?

— Нєбаісь! Я контролюю ситуацію.

— Зазвичай ситуацію контролює мій друг Толя, — сказав я, — але його я поки що тут не бачу.

— Нічого, — кричав Саша, — зараз розженемося і ти побачиш.

— Він ще не помер, — кажу.

— Хто не помер?

— Друг мій, Толя.

Якимось дивом виїхавши на Львівську площу, ми зупинилися, тому що все це нам здалося трохи дивним.

— Це якось трохи дивно, — сказали ми.

— Да, — сказав Саша.

— Хлопці, — почав Антоніо, — а поїхали до блядєй?

— Яких блядєй? — не зрозумів Артур.

— Да нікакіх!

У Антоніо виявилися номера телефонів тайських масажисток та київських студенток. Ми з принциповою наполегливістю телефонували до тайських масажисток, але на тому кінці ніхто не вірив, що ми нормальна молодь, яка хоче розважитись. Зі студентками нам пощастило більше. Нас запросили в якийсь спеціальний салон на Куренівці.

— Я, — кажу, — ще ніколи не бігав по шльондрах.

— Я теж, — каже Артур.

Саша й Антоніо недвозначно переглянулись, з чого я зробив висновки, що вони у масажисток та студенток постійні клієнти.

— У нашу страшну й прагматичну добу стаціонарну дівчину заводити не можна.

— Чому не можна, — запитав я.

— Тому що на цей відповідальний крок необхідно затрачати максимум зусиль, а от дасть вона тобі чи ні — питання.