Одного разу вона прийшла і, жуючи вівсяне печиво, сказала, що далі так продовжуватись не може, що у цьому дурнуватому волочінні немає жодного сенсу, що або я піду розберуся з її чоловіком, який весь час її пиздить, або вона від мене йде... Це мало бути тим пером жар-птиці, тим факін моментом, коли я міг стати вільним, як юемсі мобільним, надалі писати у газеті й жерти свою мівіну...
Я відповів їй, що її чоловік-скотина і, чесно кажучи, я його боюся. Ти просто сцикун, кричала вона. Так, погоджувався я. І був думав, що вона, закопуючи у глину всі компліменти, свої балони, заряджені лібідо, своє щастя, просто піде від мене, просто позбавить мене можливості терпіти те все, на що перетворилося моє життя...
Я не піду від тебе, сказала вона і розплакалась, кришачи ненависне мною вівсяне печиво...
І мені вже було байдуже, і вона вже була моєю сестрою, і я вже був цілком паралізований для того, щоб ще щось міркувати собі про подальше життя, і я вже був її братом, який цілком нормально ставився до інцесту, я був таким же божевільним, як і її мати на перших стадіях, вона мене, здається, не любила, а тому без попередження перевезла до мене свої речі, а одного разу її чоловік збагнув, що йому немає кого пиздить, а пиздить її божевільну маму нецікаво, він прийшов обдовбаний до мого двору і стояв під моїм вікном, кличучи її. Та вона не вийшла, тому що розуміла, що зараз її будуть валити на очах у її співмешканця. І я не виходив, і тоді він розбив скло у кватирці. І це добре, що був лише кінець серпня, а так, то ми б замерзли в повну сраку. До мене почали приходити мої друзі, приносили якесь бухло, бухали разом із нею і навіть, я в цьому впевнений, іноді натягували її, коли вона була повністю вгашена.
А потім посадили її брата, а ще потім померла її божевільна мати, а ще потім її чоловік змінив наркоту на бухло і пропив ту хату, де вона мешкала, і тепер нічого не залишається, як тримати її в себе. І я тримаю, і до мене приходять колеги, приходять її колеги, тому що вона влаштувалась медсестрою в міську лікарню, і всі ті тьотьки і дядьки доводили мене до сказу, тому що вони влаштовували в мене вдома п’яні оргії.
І вже десь під Новий рік, коли я скорився і теж почав бухати, я зрозумів, що коритися нестерпній долі ще зарано, необхідно ще поборотися, залишилося не так багато часу, молодість підходить до кінця, невдовзі залишиться один лише маразм...
І я пішов на концерт.
2
На концерт мене ніхто не впустив. Не впустив не тому, що я так уже погано виглядаю, але тому, що у мене, по-перше, не було квитка, а коштував він, здається, півсотні, а по-друге, у книжковій кав’ярні, де відбувалося дійство, було стільки народу, що не працювали навіть офіціанти. Концерт мав досить аритмічний характер. Усім відомий гурт «Дохлий Когут» мав грати старі (а які ще?) тєми, які він, я маю на увазі «Дохлого Когута», і грав. Навколо мене зібралася невеличка група людей, яким також не стало місця в кав’ярні. Ми притислись до скла, яке, слава яйцям, було досить прозорим, і мали змогу спостерігати за всім через те прозоре, але подвійне скло.
Усі чекали на Андруховича, але він не з’явився, усі чекали на халявне пійло, але усі ж інтелігенти, мать його. У честь дійства я придбав пачку «лакі-страйк», який палю лише під час надто важливих для мене обставин, що виникають у різні періоди мого життя.
Ми аплодували, кричали, міняли позиції, переминалися з ноги на ногу, безперервно палили. Я пригощав усіх модними цигарками й радів тому, що маю змогу радіти й пригощати. Близько десятої вечора, коли концерт дійшов свого апогею, до нашої цілком українізованої, національно свідомої компанії підвалили два п’яних чуваки, яким ми щиро, на скільки може дозволити наша українізованість і національна свідомість, зраділи.
— О! — кричали ми. — Приєднуйтесь, у нас тут цей, як його, перформанс, у нас тут хороше, щоправда, на вулиці, але через скло, хоч і подвійне, теж непогано чутно.
— Да! — сказали ті два п’яних хлопці приємної подоби і заговорили про українську літературу.
Один із них мав широкі штані, багато лаявся матом і зовсім не був схожий на такого класного, національно свідомого та українізованого, як ми. Але, зрештою, яка різниця, коли там, за подвійним склом, у клубах диму й пивних випаровуваннях, лабають чи не найбільші національно свідомі музиканти.
Я попросив хлопця, який багато лаявся лаятися менше, адже серед нас дівчата.
— Як тебе звати? — запитав я його.
— Андрій, — каже мені Андрій.
Читать дальше