Юрій Логвин - Перунові стріли

Перш, ніж йти далі вниз, пастирь витяг із заплечної торбини шмат білуватої речовини із медовим запахом і жменю великих волоських горіхів. Півник вклонився, приймаючи гостинець і, показавши на горіхи, кивнув головою: «Де?». Пастух зрозумів і показав, що треба піднятися схилом ще вгору, тоді ліворуч пройти. Там будуть кам’яні стовпи, чи може прохід між двома великими деревами. Тоді спуститися вниз праворуч. Перейти потік і там за потічком буде горіховий гай. Півник приклав руку до серця і, низько вклонившись, поспішив туди, звідкіля вівчар гнав турму.

На верху Півник озирнувся. Отара темним покривалом сповзала з жовтого схилу до вибілених каменів потоку. З лівого боку йшов вівчар у короткій бурці, а з правого пастирський пес то туди, то сюди рискав, підганяючи дурних овець. А попереду отари виступав білий прерогатий і бородатий цап. Вівчар певно відчув, що хлопчик дивиться йому в спину. Обернувся і помахав рукою, показуючи, куди треба йти.

Поки дістався до горіхового гаю, може, дюжину гадюк сполохав. Горіховий гай утисся межи двома крутими кам’яними стінами. Коли ступив у гай, наче все огорнули зелені сутінки. Десь попереду грав-видзвонював потік. Над Півником світло-сірі стовбури струнких, височенних дерев. Де-де та сіра кора повздовжно репнула. Налетів вітер і там угорі зашумів віттям. На тонких гілочках рясно зависли кулі горіхів у зелено-бурій шкаралупі. Півник задер щосили голову і вдивлявся у далеке верховіття. Та не дарма ж Півник народився у деревлянських лісах. Крайку розмотав, варязький ремінь, тільки без ножа, міцно зав’язав. Крайкою обхопив стовбур, на ноги натяг петлю з ременя. І подерся вгору, впираючись ногами з петлею та пересовуючи вгору крайку. Піднімався вгору, як би стрибками. По черзі розслаблюючи то крайку, то ремінну петлю і зносячись все вгору та вгору. Видерся на саму верхівку. Прив’язався крайкою до стовбура, ремінну петлю повісив на шию та й заходився оббирати горіхи. А вони тут на кожній гілочці та не по одному, а просто гронами по шість-сім штук! Обриває горіхи Півник, а вітер розгойдує верхівку горіха… Може, раніше б Півник і злякався такої гойдалки. Та після мандрів по двох морях та й часом на вершку щогли, йому аж забавки було. Коли набрав повну торбу, то перш, ніж злізти, сидів на гілці, обчищав зеленувату шкуру, варязьким ножем розколупував шкаралущу і виймав солодкувате зерня. Верхня соковита шкаралупа гостро пахла, трохи схоже на запах водоростей. Певно тому й не почув кислий запах сиром’ятної кожі, коли зістрибнув на землю і почав обкручувати крайкою поперек.

Його схопили зразу двоє. Один за ноги, другий за плечі. Той, що стис ноги, затягнув їх широким м’яким ременем. А той, що за плечі вхопив, одну руку відпустив. І тільки Півник рота розкрив, щоб закричати, як йому запхали в пельку повстяну кулю. І миттю зав’язали шворку, що проходила крізь повсть, на потилиці. Півник вигнувся, виламуючи собі хребет, і лівицею рвонув шворку. Розв’язав вузол! Руки йому завернули за спину, перев’язали линвою. А тоді вже знов зав’язали шворку на потилиці. Півник викручувався, дригав ногами, намагався виплюнути повстяного колобка. Все марно! Він бачив над собою дві бородаті пики. Але очі над бородами були молоді і аж світилися мисливським запалом. Такі очі Півник бачив у боярських псів на ловах, коли вони рвали оленя. (Ну це вже він потім так подумав, порівняв.) Але людолови не дали хлопчикові довго споглядати себе. Один із них, рудобородий, зняв свій башлик і натяг його на голову хлопчику. Тепер Півник був обез’язичений, осліплений і поборканий! Та ще йому притисли коліна до грудей і запхали в корзину. Що це корзина для винограду, хлопчик відчув по тих лозинах, які вп’ялися йому з усіх боків у тіло. І по густому, солодкому і терпкому, аромату, який пробивався крізь сморід чужого поту башлика та баранячого лою повстяної кулі.

Корзину підкинули і кудись вмостили. Лозини ще сильніше вп’ялися йому в плечі і руки. Корзина заколивалась. І Півник зрозумів, що його несуть. А що його несуть на спині, він утямив, коли носій заговорив. Слова, незвичні, мов шерхіт листя, десь випливали за спиною в малого. Низькому глухому голосові щось перечив другий голос, вищий і запальніший.

Півника нудило від запаху чужого поту, давило колінами в черево, прорізало лозами скручені руки, пекло в п’яти.

Несли його довго, бо почав він умлівати. Та проте прислухався і чув як шумить потік, як гуркотять камені під ногами людоловів. Шум води відплив назад. Не було чути кроків нападників. Певно, що йшли лугом, кроки чимось глушились. Це міг бути або пісок, або густа трава. Піску Півник тут навіть на березі моря не бачив. Тут все або каміння, або жорства.