Юрій Логвин - Перунові стріли

Служниця йшла не поспішаючи, то просто бігла, то сідала перепочити на купину. Назад озиралась, обертаючись усім тулубом - певно, що рана пекла її нестримно і не давала вільно рухатись.

Щоразу, коли вона починала обертатись, Півник встигав схоронитись за кущем, за шуворами, за купинами чи просто присісти у височенну траву.

Перед невеличким гайком вона спинилась і довго обдивлялась на всі боки.

Стиха покликала. Коли їй неголосно відповіли з-за чагарника, тоді вона пішла в зарості.

Півник, просто припадаючи до землі, наблизився до заростей.

- А все? - Спитав старий перевізник. Півник зразу впізнав його глухий і хрипкий голос.

- На острові. Перевезли. І не знає він… Думає, що воно там, де він сховав… Ой, сестрице, обережніше… Ой болить, ой пече… І стріли, можу присягтись, у нього отруєні всі. Всі стали як дурні після блекоти… У нього, бідолашного, рука розпухла… Одна надія - встигнете… Якщо спізнимось, дурник їх заб’є.

- Терпи, терпи, небого! Я вже рушаю!

- Дядечку! Поспішай до хлопців. Всіх родичів підніми!!! Ой болить, болить мені! А в очах кружала плавають. Ой хоча б не вмерти від отрути!…

Півник не став слухати далі, а плазом, плазом порачкував до стежки, а там заростями навпростець.

І, тремтячи від страху, що потрапить у трясовину, і маючи надію, що уникне трясовини, побіг, побіг навпростець до дядька Півня.

Півень мав слух не згірший, аніж малий, і вискочив йому назустріч.

- Зрада…, - прошепотів Півник і сів просто в мочарину там, де стояв. - Вона… тебе… зрадила…, - плакав хлопчик. - Скарби тут десь на острові. Вони пливли по скарби… Тут на острові… Десь тут…, на острові!…

- Зрозумів! Ти пильнуй їх! Тільки зніметься веремія, почуєш - обтинай струни. А Ляху горлянку розчикриж! Не тни вістрям, а ріж, як теля - попід скилицею, як би косою різав! Ніж у тебе добрий!

Сам побіг назад межи верби і вмить вилетів звідтіля охляп на коні, але при зброї.

І, тнучи п’ятами кобилу під ребра, пустив її по вузькій болотній стежці…

Півник йшов поволі до верб і ледь не спізнився. Бо Лях підкочувався до жилки, що єднала напнутий самостріл і ретязі Гречина. Гречин з розкритим ротом не міг вимовити ні слова, закам’янів, задубів, як жаба перед вужем.

Півник, ще не прийшовши в силу після шаленого бігу, тремтячими руками витяг із купи захопленого добра карбований, мережаний кий Гречина.

Звів над головою і опустив на плечі Ляхові. Потім по голові бив, по руках, по череву, по ногах.

- Відповзай, відповзай, відповзай!!!

Сили в малого ще не відновились, але кий був замашний, з якогось південного дерева, наче залізний.

Лях пробував закритись зв’язаними руками. Лях перевернувся на черево.

Півник важко підносив кий і гатив полоненого по хребту, по ребрах, по голові.

Він обісів геть і не усвідомлював, що кричить і проклинає Ляха. Наче в хворому маренні він змахнув києм і вдарив по ногах Ляха, Той сіпонувся, наче в корчах, і зачепив жилку від самостріла.

Стріла свиснула, продерши Півнику сорочку під лівою пахвою, чирконула по шкірі, обпікаючи гарячим болем, але, втративши свій напрям, вп’ялася в плече гінцеві.

Він не зойкнув, не захрипів. Тільки шарпонувся усім тілом і провис на линві.

Лях теж заціпенів, увесь закривавлений і потовчений. А Гречин і син перевізника стукотіли зубами зі страху.

Малий враз утратив усяку цікавість до полонених татей і лють відпустила його.

Зовсім забувши про обережність, вийшов з укриття. В кінці стежки побачив вершника і коня на поводі. Попереду коней ішли троє.

Двоє дівчат і простоволосий сутуловатий чоловік.

Півнику стало все байдуже. Змучений, зморений, безсилий присів під крайньою вербою. І тільки прихилившись спиною до стовбура, відчув біль у лівому боці. Помацав у пазусі і побачив на пальцях густючу липку кров.

Вид крові пройняв його крижаним жахом. Заплакав ревно та гірко.

Якраз і дядько пригнав двох дівчат і вимоклого перевізника.

Побачивши, що з гонцем, Півень кинувся до малого.

- Ти?!! - І торсав його за плечі, аж малий клацав зубами і гикав. - Ти, дурню?!!

- Чоловіче! - заскиглив Гречин. - Малий не винний! Це он той, проклятий, все!…

- Ага!… - вигукнув дядько. - Зрозумів! А цього за що ти змордував?!! За що?!!

- За що, за що?… За те…, - сонно проказав Півник, вмощуючись у високій шовковистій траві під деревом.

Ніщо не могло збадьорити Півника. Він спав.

Крізь сон чув голосіння доньки перевізника, плач служниці, стогони поранених, хрипке благання перевізника.