Юрій Логвин: Перунові стріли

- Де це ти взяв, онучку? - тихо спитав він Рибку.

- У Перунових Каменях, - відповідав Рибка.

- А ти знаєш - що воно таке? - тихо спитав Дід.

- Це Перунові стріли. Дві кам’яні, одна залізна. Я підійшов до Перунових Каменів саме в обід. Сонце просто в тім’я пече, як скажене. І ще там, в улоговині, де розваляні домниці, багно цвіте. Від його духу аж голова паморочиться і наче нудить. Я тоді поспішав геть, щоб не зомліти. І враз попереду і праворуч як гахне блискавка!!! Як лупоне грім!!! Із сонячного неба - блискавка і грім! Вона так лупонула, що мене на землю кинуло. Не знаю, чи довго я лежав. А коли підвівся, закортіло мені подивитись, що потрощила блискавка. Бо як вона вдарила, то здалось, ніби вона на друзки рознесла Перунові Камені. Підійшов я ближче. Дивлюсь - край одного валуна поплавився і блищить, як полив’яний. І жар від каменя йде, немов від печі. І земля коло нього покопирсана, наче вепром порита. І там лежать одні стріли Перунові - дві кам’яні, одна залізна. Ну я їх і запхав у торбу…

Тоді Дід обережно накрив Перунові стріли шматом берести. І тихо-тихо йому сказав:

- Це тобі було таке явлення, знак від Перуна. Про суху блискавку я чув у далекій молодості, але сам ніколи не бачив. То такий сильний знак тобі, що й годі збагнути. Певно на щось дуже велике і небезпечне. Знаєш, на піщаних берегах, куди б'ють блискавки, часом знаходять такі, подібні стріли. Вони із печеного піску. Та я за все життя не чув про залізні Перунові стріли. Давай зробимо так - щоб людей не полохати і не збурювати - нікому ні слова про суху блискавку. Досить і цих пригод. А от коли станеш парубком, тоді можеш розповісти, як усе сталось. А зараз треба їх добре сховати.

І Рибка сховав Перунові стріли, і ніхто не взнав, де вони зберігались.

Отож третій лук Рибка робив сам. Із ялівця і берези. Все-все робив на людях, щоб усі бачили, що йому ніхто не допомагає. Все зробив так, як роблять дорослі луки мисливські. Тільки наконечники залізні до стріл випросив у свого дядька. Бо той час від часу ходив на птицю, як був переліт весною і восени.

То коли почались осінні лови, то Рибка з новим луком і стрілами вполював стільки качок і гусей, що дорослі тільки руками розводили.

Тоді й сталася неймовірна пригода. Така, якої ніколи в громаді не було. Малого Рибку покликали на раду старійшин. Вони засідали у громадській клуні, бо йшов дощ. Йому сказали ось що:

- Ми бачимо - ти у нас найкращий стрілець. А наші роди мають платити нашому князю в Іскоростень чорними куницями. І ще данину платимо тому зайді Олегу до Києва. Ти весь час бігаєш по лісу. Маєш знайти, де цього року найбільше куниць. Тому, тільки вони вберуться в зимове хутро - іди і добувай їх. Послужи громаді. Тільки пам'ятай: бити їх треба тупими стрілами, щоб шкурка була ціла.

- Добре! - згодився Рибка. - Я знаю, де вони цього року полюватимуть.

Коли Рибка повернувся і батько взнав усе, він страшенно запишався. І почав докоряти жінці:

- Бачиш, бачиш! Яка честь нашому сину? А ти все тільки гризеш мене, що він ні до якої роботи не здатен. Тільки йому вудка та лук та стріли.

А Рибчина мати зразу підняла галас і почала дорікати батькові:

- Та з тією честю нам тільки клопоти! Ходаки на зиму в нього не готові! Кожушок подерся! Треба швидко мишину йому шити, бо хоч три пари полотняних штанів удягни - задубіє від морозу!

Та це були не всі клопоти - треба швидко робити стріли з тупими наконечниками. То вже Рибка не говорив Дідові: «Я сам! Я сам!», а радів, що Дід йому допомагає. Батько і з ходоками і з мишиною впорався. Ще й лижі відрихтував і мастило для них зварив.

Злагоджено всі діяли, то до полювання Рибка добре пристрілявся по снопу новими очеретяними стрілами з тупими наконечниками.

Однак мати продовжувала лементувати на весь куток, що дитину посилають на погибель у пущу. Батько Рибки мовчав. А Дід заспокоював невістку:

- Ведмеді вже залізли в барлоги. Вовки зараз там, де свині і кози. Куниці там, де білки, миші і лісові птахи. У них різна годівля в лісі.

Справди, коли Рибка пішов до лісу по куниць, то ніде жодного натяку на відмедів не побачив. А от вовчу зграю, що трюхала вервечкою по свіжому сніжку, він побачив здалеку. І миттю видерся на розкарякувату сосну. Довго сидів там, бо не знав, чи не повернуться вовки. Потім він зліз і пішов у той гай, де було багато кленів, горобини і глоду. Він знайшов розлоге дерево і видерся на нього. Там багато було білок і різних птахів. Але Рибка чекав, коли з’явиться куниця. Як з’явилась куниця і вхопила білку, Рибка пустив стрілу. І точнісінько влучив у голову куниці! Куниця з білкою в зубах гепнулась додолу. Не встиг Рибка злізти з дерева, як вискочила лисиця. Рибка встиг висмикнути залізну стрілу, нап’ясти лука і вистрілити. Та й попав лисиці в око. А лисиця в судомах билась об землю. Рибка хотів добити її. Але не хотів стрілою, щоб не попсувати хутро. І нараз з-за кущів вийшов дивовижний і старезний чоловік. Весь вдягнений у шкури і з дерев’яною ногою. Милицею добив лисицю і спитав Рибку, чи він Рибка? Рибка сказав, що він і є Рибка. Тоді той чоловік спитав, хто його Дід? Рибка сказав, хто його Дід. І тоді той дивний старий сказав Рибці, що він - його родич. Рибка не повірив, але старий сказав, що він брат його Діда по батькові. А матері в них різні. І назвав ще родичів старих. Тоді Рибка повірив, що цей дивний дід - його родич. Той же дід сказав, що звати його Йов. Що був він воїном славного київського кагана Оскольда. Але кияни-ворохобники призвали варягів. І ватажок варягів Олег підступно вбив кагана Оскольда, а сам сів на його престол. І тоді варяги і кияни-ворохобники почали побивати Оскольдових людей і забирати їхні добра. А до всього дід цей Йов був не нашої віри, а християнин. І був він заможний чоловік, бо каган Оскольд багато разів його нагороджував. Тут на нього напали і сильно покалічили. Все майно його забрали. Його від смерті врятували одні добрі люди. Але у них довго не міг лишатися, щоб не було їм через нього біди. Він спромігся дістатись за якийсь час до рідних країв. Але волхви налаштували проти нього всіх людей, навіть родичів. Спочатку волхви хотіли його вбити. Та потім згодились, щоб він жив у найглухішому кутку пущі. Але щоб ні з ким у селищі не зустрічався, не розмовляв і не проповідував Християнської віри. Якщо він це порушить, то його заб'ють. Рибка тоді сказав йому: «Так тебе тепер заб’ють». А дід Йов сказав йому: «Якщо скажеш, що розмовляв зі мною». Рибка тоді йому сказав: «А чому ти захотів саме зі мною говорити? Бо я твій родич?» «Ні, - відповідав дід-вигнанець, - доки ти не сказав, хто твій Дід, я не знав, що ми родичі. Справа тут інша. Як тільки стала братись крига, перевіряв я в протоці вершу, чи не попався мені минь. Коли з чужого боку прийшов човен із старійшинами кількома з вашими. І вони балакають між собою. Мовляв добре, що порадились із тими волхвами. «Бо одні клопоти з тим сучим хлопчистком! Ще навіть не отрок, а побиває птицю краще всіх. Не може той малий Рибка без допомоги якоїсь таємної сили краще всіх полювати. Пошлемо його по куниці. Нехай на громаду постарається, якщо в ньому добра сила сидить. А якщо його десь вовки роздеруть чи в трясовину впаде, то більше від нього не буде ниякого клопоту». От що говорили. Тоді Рибка спитав діда Йова: «Як ти взнав, що я сюди прийду?» «Та просто - як вони говорили, що ти скрізь лазиш, то маєш знати, що тут справді щедрий ліс для малих звірят і птаства. То й куниці сюди навідуються. От я й прийшов тебе попередити…» Рибка тоді розлютився і закричав: «Я їм усім тупими стрілами очі повибиваю!» А дід Йов сказав йому: «От цього робити ніяк не можна! Бо вийде, що ти справді не вповні тями, що ти скажений. І від тебе іде всім біда. Тоді тебе потоплять у болоті. А всю родину виженуть із громади. То ти і сам загинеш, і всю родину погубиш. А тобі і всім вашим треба жити!» «То що мені тепер робити?» - Розгубився Рибка. «Ти зроби свою хитрість на їхню підступність. Принеси їм куницю. Потім далі ходи на полювання, ніби ти нічого не знаєш. Сам же неквапно, потихеньку думай, як відплатити їм.» «Діду Йове! Ти їх запам'ятав? Які вони?» «Хлопче, я їх бачив погано. Бо я від них схоронився. Прихилився до осоки, ледь у воду не вліз.» «От шкода! Якби ти їх пізнав.» «Ти їх сам рано чи пізно розгадаєш. Головне, наберись терпіння.» Далі дід Йов не став іти, бо боявся, щоб хтось не побачив його на галявині. Тоді Рибка відав йому свій хліб і шмат сала, що він взяв із собою в ліс. Дід Йов аж розплакався, коли понюхав хліб! Ну а Рибка поспішив через поле до селища. Поки він дотягнув лисицю до паколля свого селища, то геть упрів… І ще, потім Рибка тобі, бабо Лелю, коли ти була така, як оце я, сказав: «Я тоді спинився перед паколлям і вирішив - стану найкращим стрільцем і цим зганьблю цих старих лисів! І я це потім всім довів - і всім у селищі, і зайді Олегу, і хитрим ромеям!»