Юрій Логвин - Перунові стріли

Ось нарешті і вони дістались до Ірпеня.

І тут пригода сталася, тільки вже не з ними. На відмілину наскочила здоровенна лодія-берлина. На ній до Києва везли брили рожевого каменю. З цього каменю робили прясла та веретена, фігурки до гри в тавлеї, різні невеличкі обереги для дітей. Це Півник знав, але щоб отакі брили цього дорогого каменю вживати на будові?! Це було неймовірно!

П’ятеро гребців з берлини благали допомогти їм - швидше стягти лодію з мілини.

Дядько Півень, подумавши трохи, згодився. Тільки спочатку перевів через брід на правий берег усі вози, а тоді вже заходився рятувати човна.

Волочити спробували з мілини. Та гай-гай, нічого не виходило, бо швидка течія вже встигла намити навколо пісок.

Довелося чимало вантажу, між іншим, і каменів перенести на берег.

Припрягати коней до берлини і стягувати на глибоке.

Берлина важко зарипіла, зашелестіла дном, голосно затріщала в основі щогли і поповзла по мілині на глибоке й темне плесо води.

Берлину човнярі підігнали до берега і добре прив’язали до велетенського дубового пенька.

Та й вирішили ночувати разом.

Човнярі були кияни, княжі люди. А плавали вони по Ірпеню та по інших річках на Правобережжі. Торгували каменем-шифером, смолою, воском та всяким крамом і деревом.

З Києва возили на продаж, на обмін глини білої київської горщики, кухлі, світильники, скляні обручки, перстеньки, малесенькі пляшечки, намисто скляне.

Торгували в селах, підіймаючись по Ірпеню та інших річках у глибині землі Древлянської.

Зараз у їхній берлині було два великих короби з хутром, глеки з медом тогорічним, великі балабушки пахучого воску.

Їм пощастило, що вони застрягли якраз на броді, коли дядько Півень з усіма холопами переправлялися через річку. Тому вони й були щедрі й пригощали хмільним медом боярських людей.

Півнику вони подарували свистульку-коника з дірочками на боці, щоб вигравати на ньому як на справжній сопілці.

Дядько Півень пив обережно, щоб ні в якому разі не сп’яніти. Він добре пам’ятав, що відповідає за всю валку, за всіх і холопів, і коней.

Один весляр звідкілясь витяг бубон, другий сопілку, і пішло гульбище з музикою, танцями. І навприсядки, і з прискоком, і вихилясом.

Півнику так сподобалось, що він схопив свого дарованого коника і взявся підігравати веслярам. І нічого - виходило. Встигав за старшими, не збивався ані з мелодії, ані з ритму.

Півень бачив, як дядькові аж руки-ноги посіпуються, так він хоче танцювати, та дядько стримався. Він тільки з якоюсь натягнутою усмішкою споглядав веселощі.

Поклалися спати далеко за північ, а збудив малого дядько зовсім рано.

- Іди - полюй! Треба твого яструба добре годувати…

Поки люди поїли та попорали коней, поступово приходячи до тями від учорашнього хмелю, хлопчик куницею прослизнув межи кущами і з одного помаху пращі поклав під берегом куличка.

Крижані роси жалили ноги, а гостра осока рвала штани, коли він лугом біг до табору.

Ось-ось випливе сонце, бо небо вже зрожевилось. А над Ірпенем, над його зарослими берегами, над болотами й лугами варився, клубочився, лягав важкими пасмами туман.

Півник запхав кулика до клітки жовтоокому птаху, а сам заходився сьорбати вже холодну вівсяну кашу.

Сніданок закінчили.

Коні запряжені. Будий, Талець і дядько верхи, останні холопи на возах.

Веслярі стали до берлини-лодії. Роззуті всі, із закасаними холошами ногавиць.

Посунули, попхали судно на глибоке.

Спочатку поволі, далі швидше. Веслярі підстрибуючи перевалились у берлину, сіли.на лавки-бесідки, потягли до себе весла.

І пішла-пішла, понеслася лодія по швидкій воді.

І ось ще мить, і темна берлина наче розчинилась у пасмах рожевого туману.

Дядько Півень звів свій могутній тулуб над конем, ставши в стременах, лунко вистрілив нагаєм. І коняки зрушили рипучі вози.

Рипіли колеса, дишла, драбини возів, порипуючи та потріскуючи всіма своїми частинами.

Покотилися вози до наїждженої дороги, що вивела вже їх до прямого широкого шляху на Київ.

А по тому шляху все йшли та йшли люди, скакали верхівці, плуганилися валки возів і брели турми худоби.

Їхню валку випереджало чи кілька вершників, чи кілька возів з поклажею.

Тепер дорога йшла по горбах і спускалась в долину. І чим довше вони просувались цією дорогою, тим вищі ставали горби і глибші долини.

Усі позлазили з возів, а вершники спішилися - всі були насторожені - щоб при спускові не перекинулись, не покотились вози.