Таня Малярчук - Згори вниз. Книга страхів

- Та такий був, як і всі ми. Трохи инший, але такий.

- Я живу в його хаті, і хотіла би знати про нього більше. Що він робив? Чи був добрий? Про що він розповідав?

- Фодеграфії робив, більше нічого. Не мав нічого, тільки той апарат, що робить фодеграфії. Гори знимкував, робив фодеграфії і складав їх на купки. Коли робив фодеграфії, то замикавсі, завішував вікна, але то все єдно було видно. Таке світло звідти било, фіолетове. Люди думали, що він відьмак і щось собі там таке пороблєє, аби була всім біда. Люди його боялисі за то. А він фодеграфії робив, я то знала.

- А звідки ви знали?

- Таже ми сусіди були. Він мені показував знимки. Файні. Кожну гору знимкував окремо з різних боків. Так виглядало, ніби гори мають свої лиця. Та смієцці, та набурмосиласі, та в сльозах, а та так реве, аж сі захлинає.

- І де ті фодеграфії?

- Я не знаю. Як помер, то не було вже ніяких фодеграфій. Він нічо не мав. Нічо ніц не лишив. Франьо був такий, що міг нічо не лишити.

- Але ж десь мусять ті фотографії бути?

- Десь, та й мусє. Але я не знаю, де.

- Може, їх хтось забрав?

- Дівче, що ти до мене сі причепила?

Біля Франевої хати є невелика дерев’яна будка, яка, очевидно, мала би служити за туалет. Але я в туалет туди ніколи не ходжу. Мені дуже приємно ходити в туалет десь трохи далі в ліс.

Земля тут стрімко нахилена вгору. Так що, коли сідати какати, то рештки мого внутрішнього травлення швидко скочуються в долину, як кулька по похилій площині на малюнку підручників з фізики за сьомий клас.

Я собі уявляю, як бобрики гімна стрімко котяться в долину, на багато сотень метрів вниз, обростають землею, сухою травою і листям, так що ніхто би, побачивши таке диво, не здогадався, що це звичайне гімно. Подумав би, що це якась дивовижна тваринка, або перекотиполе, або нечиста сила, або як там ще. Ця куля, добре розігнавшись, могла би навіть когось вбити.

Сьогодні, сидячи в «туалеті», я раптом помітила, що на мене хтось дивиться. В лісі, навіть за дуже ясної погоди, завжди трохи тьмяно.

Я розгледіла тільки пару зеленкавих очей, пильно націлених на мене. Я злякалась. Швидко встала і заправилась. Коли я боюсь, в мені з'являється, напевно неприродний, інстинкт рушати в бік того, що викликає мій страх.

Я поволі почала наближатись до очей, які так само незворушно за мною стежили. Потім я почула не то сичання, не то гарчання. З хащі вискочив здоровенний дикий кіт, на мить завмер просто навпроти мене, настовбурчився і шаснув назад.

Я подумала, що кіт міг віддавна за мною стежити. Ще від ранку. Або навіть кілька днів підряд. А може, він стежить за мною, відколи я сюди приїхала.

Виходить, і тут не можна бути зовсім самою.

Я часто почувала себе так, ніби за мною хтось стежить, але думала, що то Бог, бо тут до Бога справді дуже близько. Тепер може виявитись, що то був всього лиш кіт, хоча хтозна, хтозна, чи кіт і Бог - це таке вже й різне.

Можливо, від самотності, а можливо, так дійсно є, але все частіше і частіше мені багато що примарюється.

Примарюється павутина. Здається, що після довгого дня надворі я зараз увійду до хати і побачу хату знизу доверху обліпленою павутинням. Пилюки зібралось дуже багато, не тільки на дерев’яному великому ліжку посередині, на креденці, на столі, на печі, на моїх порозкидуваних речах, на моєму рюкзаку, на книжках, на лампі, яка звисає зі стелі, - а й на самій павутині. Павутина обважніла від пилюки і масивними сіро-чорними жмутками звисає донизу. Павуків нема, тільки сама павутина.

Вона така стара, що павуки, які її виткали, вже поздихали від старості, і їхні діти повмирали, і їхні внуки.

Павутина всюди, навіть на моїй подушці і ковдрі. Так виходить, ніби відтоді, як я зранку встала, дотепер, коли я ввечері повернулась, минуло ціле століття.

Під павутиною на стінах - старі потерті образи, чиїйсь, можливо, Франеві, портрети, можливо, його мами, або прародичів.

Губна помада, яку я купила в Яреми, викручена до кінця, лежить згори на ліжку, так само припорошена павутиною. Крізь дірочки проглядає її яскраво-червоний колір. Ця помадна червонінь відразу привертає увагу на темно-дерев’яному, сірому тлі хатнього інтер’єру.

Я думаю про це все перед тим, як увечері увійти до хати, і мені якраз на кілька секунд примарюється, що точнісінько так все і є. Я заплющую очі. Я не боюсь. Я дивовижно спокійна. І коли я очі розплющую, павутина шикає, хоча я знаю напевне, що вона все одно є.

Скільки часу я вже тут? Кілька тижнів, кілька місяців? З кожним днем я все менше і менше думаю про себе. Натомість думаю про Франя, про вуйну Мицю і її доньку, про Ярему, про лісника Охримка, про вовків і диких котів, про хату, про дерева, про гори.