Таня Малярчук - Звірослов

- Може, і не треба було так… - бубонить собі під ніс.

- Григоровна, не звинувачуйте себе! Усі ми люди! - Аллочка тільки й чекала моменту, щоб висловитися. - І в людей нерви не залізні. Ну, зірвалися, всяке буває…

- Та я не то щоби… Просто… Знаєш, я її звідкись знаю… Десь вже її бачила…

- Григоровна, зробити чай? Щоб розслабилися! Я зроблю! Вам який? Чорний чи зелений?

Григорівна - мініатюрна астенічна блондинка років сорока п’яти. Нагадує сарану, засушену поміж сторінками товстої книжки.

- Може, й добре, що ви не поїдете цього року на море, - запопадливо торохкоче Аллочка, заварюючи обіцяний чай.

- Чого це добре?

- Я чула, цього року на Южному березі пошесть за пошестю. Спочатку медузи, яких розвелося на прибережжі стільки, що неможливо було купатись. Розумієте, так, ніби бовтаєшся у медузах, а не у воді. Страх як багато. А потім - сарана. Фу. Літала всюди, і на пляжах тоже. Цілі хмари сарани. Кілька разів даже нападала на отдихающих.

- Ну, Алла, ти же медсестра…

- Ну і що, що медсестра? - обурюється Аллочка.

- Сарана не нападає на людей. А медузи - та сама вода. Дев’яносто дев’ять відсотків вода.

- Григоровна, - Аллочка ставить на стіл перед лікаркою її горнятко чаю, без цукру і без лимона, - я кажу тільки те, що чула по телевізору. А медуз, щоб ви знали, я в житті ніколи не бачила.

- Я згадала її! - вигукує Григорівна за п’ятнадцять хвилин до закінчення зміни.

Столітня бабця, що сидить перед нею, каже:

- Га? Що кажете? Я ветеран войни, мені полагається безплатно.

- І хто вона? - без особливої охоти запитує медсестра Аллочка, виводячи столітню бабцю в коридор.

- Ця Белла… Вона з будинку навпроти. Точно. Я згадала.

- Сусідка ваша, виходить.

- Я поставила правильний діагноз, - Григорівна полегшено зітхає, - вона дійсно божевільна.

- Як її божевілля проявляється?

- Лікарю іноді вистачає одного погляду, щоб усе про пацієнта зрозуміти.

Медсестра Аллочка оголошує решті черги за дверима відбій. На сьогодні прийом закінчено.

- Вона не небезпечна? - питає, зачинивши двері зсередини на ключ.

- Хто, Белла? Ні. Вона кошатниця. Годує всіх котів у районі. І котів, і псів, словом, не здивуюся, якщо і щурів годує. Розвела біля дому цілий зоопарк. Її всі не люблять.

Григорівна причісується перед дзеркалом, потім перевзувається зі шльопанців у туфлі на високих підборах, знімає білий халат - і під ним тонка синтетична сукенка салатового кольору, яку б носила сарана, випадково перетворившись на людину.

- Ха, Белла, - говорить Григорівна, - яке дурне ім’я. Дуже їй личить. Коли б я не встала, як би рано не було - вона вже біля під’їзду, розкидає по пластмасових мисочках помиї. Звірини збирається навколо сила-силенна. Страшно пройти, чесне слово. Деякі пси по пояс. Я живу на першому поверсі, мені все видно. Люди з нею сваряться, але де там?! Не допомагає. Вона тільки дивиться на тебе, ніби з хреста знята, кліпає і мовчить. Викликали санепідемстанцію, і гицелів, і в ЖЕК заяви писали - всьо дурно.

- Дивишся на таких, - обурливо зауважує медсестра Аллочка, - думаєш, боже, які добрі, тваринок годують, а як копнути глибше, то чого годують? Бо мужика давно не мали. У баби дах їде лише по причині одсутствія мужика.

Григорівна здивовано витріщається на свою медсестру. Ніколи б не подумала, думає вона, що Алла здатна сказати щось настільки… гм… вульгарне. Уголос каже:

- Котики, песики - тільки зовнішній прояв витісненого сексуального бажання.

- Я так і хотіла сказати.

Медсестра Аллочка густо червоніє.

Пізно, думає Григорівна.

Григорівні сниться війна. Вона заледве розплющує очі. Їй здається, що вся вона - руки, ноги - усе її тіло вимащене в чужу кров. У вухах ще продовжує дзвеніти від розірваних десь зовсім поруч снарядів.

- Та що це таке! - вигукує в ранкову сутінь Григорівна. - Я ж ніколи і війни толком не бачила. І фільмів про війну ніколи не любила. Звідки це?

Боса чимчикує у ванну, щоб хляпнутися холодною водою. Поволі приходить до тями.

- Знову встала зарано.

Підходить до вікна.

Біля будинку навпроти Белла годує котів і псів. Помиї акуратно розкидані по різнокольорових пластмасових мисочках. Кожен має свою мисочку і не лізе в чужу.

Який у неї порядок, мимоволі думає Григорівна. Слухаються її.

Чайник кипить. Григорівна запарює собі велике горня кави. Кавовий запах приємно лоскоче ніздрі, і Григорівні дуже хочеться закурити.

Добре, що вдома немає сигарет, а то б не втрималася.

Стає з горням кави біля вікна.