Таня Малярчук - Звірослов

Відходить від кіоску в бік дому. Зупиняється. Мандарини зараз вибухнуть. Голова теж.

Навіть якщо я дурна, то чому мене мають обдурювати, думає Капітоліна, чому? До дурних, навпаки, треба ставитись поблажливо, бо їм і так погано. Вони вже без того покарані.

- Вибачте, - Капітоліна повертається до кіоску, - ви не могли б переважити мандарини?

І чому я не замовила кілограм мандарин, думає Капітоліна, з кілограмом не було б жодних проблем.

- Дєвушка, - продавщиця не на жарт знервована, але намагається говорити якомога ввічливіше, - там був кілограм і шістсот тридцять грам. Вам пощітать на калькуляторі?!

- Ні, я хочу, щоб ви переважили мандарини.

Продавщиця не слухає Капітоліну. Бере калькулятор, висуває його у віконце кіоску, так, щоб бачила і Капітоліна, і решта покупців, що стоять у черзі. Блискавично набирає цифри. Капітоліна нічого не встигає помітити.

- Бачите?! - кричить продавщиця, тикаючи калькулятором Капітоліні в груди. - Так, як я і сказала! Двадцять вісім гривень і сорок копійок. Ну тридцять вісім - я округлила на дві копійки. Але якщо вони вам так потрібні, то нате, візьміть!

Мандарини вибухають у Капітоліни в руках. Голова теж. Капітоліна стає червоною як буряк, боїться відірвати погляд від землі. Покупці в черзі з осудом і трохи з жалем спостерігають за тим, як Капітоліна принижено відступає.

Так мені й треба, думає Капітоліна, нащо було перечити? Якщо й обдурила, то нехай їй буде більше. Нехай всім людям буде більше.

- Три бананчика, пожалуста, - замовляє наступний покупець.

- Ні, почекайте! - Капітоліна втретє просувається до віконця. - Почекайте!

- Дєвушка, да успокойтесь ви! - бурчать у черзі.

- Ні-ні, почекайте!

Капітоліна виймає свій гаманець і викладає з нього всі гроші продавщиці.

- Нате, - збуджено тараторить Капітоліна, - візьміть усе! Мені не шкода! Раз ви обдурюєте, значить вам не вистачає. Візьміть усі гроші, прошу! У мене вдома є ще!

Продавщиця мне в руках Капітолінині гроші, не знаючи, як повестися.

У черзі западає мертва тиша.

- Мені не потрібні ваші гроші, - нарешті каже продавщиця. - Мені не треба більше. Я беру рівно стільки, на скільки обдурюю.

- Альберт Романович? - Капітоліна тихенько заходить у кабінет начальника. - Можна?

Альберт Романович, як завжди, елегантний і причепурений, сидить за своїм столом і перекладає папери з папки в папку. Мовчки киває Капітоліні на стілець.

- У мене до вас одна справа.

Альберт Романович ледь стримується, щоб не засміятися.

Яка ж вона дурна, думає він, дурна, але і забавна одночасно. Навіть мила.

- Що ти хочеш? - він прикидається, що сприймає її серйозно.

- Я хочу звільнитися.

Альберт Романович збитий з пантелику.

- Чому? Що сталося? Ти далі не можеш порозумітися зі своїм напарником?

- Ні, Коля тут ні при чому, - запевняє Капітоліна, - я просто хочу звільнитися.

Альберт Романович уявляє, що більше ніколи її не побачить, і йому раптом стає цього шкода.

- Може, ми якось вирішимо проблему, якщо така існує?

- Сумніваюся.

- Хочеш, я поставлю тебе на касу. Там більша зарплатня…

- Не треба на касу! - злякано вигукує Капітоліна. - Я не хочу на касу! І взагалі, я не можу у вас працювати.

- Чому, Капітоліна?

- Я… я не знаю таблички множення!

Альберт Романович заходиться сміхом.

- І тому ти хочеш звільнитися?

- Так.

Альберт Романович міг би зараз її обійняти, але стримується.

- Послухай, Капітоліна, правду не завжди треба говорити. Іноді треба бути хитрішою.

- Я не хочу бути хитрою.

- Уяви собі, що це така гра. Люди граються одне з одним у хитрість. Виграє той, про кого найменше знають.

Капітоліна нічого не розуміє.

- Ви так кажете, ніби щось про мене знаєте.

- Я знаю достатньо.

- Нічого ви не знаєте!

Альберт Романович підводиться з крісла. Стає поруч з Капітоліною. Дуже близько.

- Ну, я, наприклад, знаю, що подобаюся тобі.

- Неправда! - сахається Капітоліна.

- От бачиш, - Альберт Романович підходить ще ближче і торкає Капітоліну за плече, - ти хитруєш.

- Я не хитрую. Ви мені не подобаєтесь. Ви… пахнете конваліями!

Альберт Романович шарпається, як від удару в лице.

- Чоловік не може пахнути конваліями. Справжній чоловік не може.

Та пішла вона куди подалі, думає Альберт Романович, от ідіотка!

- Через два тижні можеш іти куди хочеш, - говорить Альберт Романович, повертаючись за свій стіл.

- Дякую.

Капітоліна простує до виходу.

- Останнє запитання, Капітоліна: а як ти збираєшся заробляти гроші?