Артем Чех - Сині двері зліва

— Бірма? А Мьяу-мня це що? Місто? Курорт?

— Ага, курорт! Це так називається Бірма. Ти мені всі вуха продзижчав тою Бірмою, чого, думаю, не змотати? Екстремальні умови, графіті, тьху, тобто сафарі, гірські сплави. Сам Бог велів. Знайшов у телефонному довіднику палаючі путьовки. Подзвонив. Давайте, кажуть, приносьте нам паспорт, документи і гроші. За тиждень виліт. Я до начальника. Акімич, кажу, відпускай. До Рити Львівни на килим ходив. Стомився, кажу, сил нема. Загнали мене, наче кволу кобилу. Відпустку оформили, Львівна відпустила, тепер я лечу. Я ж ніколи не літав. Боюсь!

— Ніколай, стривайте… Ніколай, а я? — розгубився наш головний герой і чомусь подумав про себе. Дійсно, а як же він?

— Ти? Та ти молодець, новенький. Рима — вона міровая баба. Таких у возику не возять! Ти її тримайся, новенький! Тримайся, вона тобі допоможе. Голова у неї варить — дай бог!

— Да?

— Оу! Новенький, я побіг! Цілую міцно, ваш Фєдя. Станок ще треба для гоління знайти! Давай не сумуй.

— До побачення, Ніколай. Гарного польоту, — але ці слова почули хіба короткі гудки.

— Ти ба, — таки сів на постіль наш головний герой, — у Бірму. Молодець Ніколай!

Він повернувся на кухню, де на нього чекала Рима. Можливо, вона на нього не чекала, але присутня на кухні таки була. Ї ї обличчя було зарьоване, і від того була вона схожа на некрасиву п'ятирічну дитину, в якої забрали сенс її життя.

— Я не скажу, що у мене забрали сенс мого життя, — почала Рима, — але так сумно тепер. Так гірко.

— Гірко?

— Гірко.

— Через Ніколая? Ви ж казали, що любите його.

— Люблю. Та люблю. Він нещасний, у нього складна доля була. Його колись у кунсткамері показували.

— Де показували?

— У кунсткамері.

— Це передача така?

— Це камера така, де різні уроди голландські в пляшечках і баночках.

— Ніколай — голландець?

— Ні, Ніколай — українець.

— Тоді нічого не розумію.

— Гірко мені. Тяжко.

— Розумію.

— Навряд чи ти щось розумієш.

— Чому ж? Розумію.

— Ну, може. У тебе теж біда.

Наш головний герой налив і знову випив.

— Розумієш, єдиний мужчина, який мене зігрівав своєю присутністю, був Ніколай.

— Ти хотіла, щоб він тебе з собою взяв?

— Я нічого не хотіла!

— Не взяв.

— А ти сліпий? Чи, може, я дурна і зараз на чемоданах сиджу?

— На валізах тобто?

— Себто. Тьху ти. Мать ти. Йоп ти.

— Ясно.

І він знову випив. Хміль розтікався пекучою рідиною по всьому тілу, ноги важніли, обличчя німіло, світ покосився, а Рима стала якоюсь не Римою зовсім.

— Мені самому важко, Римусік.

— Не називай мене Римусіком. Ненавиджу.

— Вибач. Знаєш, що я тобі скажу. Я приїхав сюди тиждень тому. Уявляєш, тиждень!!! А враження у мене таке, що я вже рік, навіть два, тут живу. Як на війні.

— Буває.

— Я втратив усе.

— Ти нічого не втратив.

— Ти так думаєш?

— Ну, наскільки я розумію… І бачу.

— Але ж втратив. Втратив найголовніше.

— Що ж ти втратив? Ти просто ще не знайшов.

— А робота?

— А що робота?

— Я лікар, я хочу працювати на благо людству, розумієш? Мені треба працювати, лікувати людей, витягати з дитячих горлечок сливові кісточки, зашивати розсічені брівки, латати ніжки і ручки. Я ж за природою своєю Айболит.

— Е ні, ти за природою своєю… Та ти ж уже наклюкався!

— Я?

— Ти наклюкався, сусід!

І наш головний герой знову випив.

— Хоч закусюй давай. На, помідори квашені.

— Дякую, — і він гикнув. — Але не потрібен тут лікар. У своєму селі я був великою людиною і допомагав простим смертним, землеробам, працьовитим людям… а тепер? Тепер я без грошей, без роботи, живу в чужій квартирі, за яку наступного місяця не заплачу. Не заплачу. І жити мені не буде де, і повернуся я назад, і мене засміють. Скажуть: о, скажуть вони, дивіться, зламала столиця нашого лікаря, повернувся.

— Чекай, сусід, тобі робота потрібна?

— Потрібна.

— У мене, здається, є ідея.

- Ідея? Яка ще ідея?

— Нормальна ідея. Можливо, не з найкращих, але житло, принаймні, за тобою буде. Хоч якесь, але житло, і гроші платитимуть.

— Не зрозумів? Одружитися з вами?

— Та пішов ти в жопу.

— Но-но!

— Вибач… Зараз, подзвоню декому, і вже сьогодні у тебе буде робота.

— Я не готовий. Я, здається, п'яний.

— Завтра. Ну, може, післязавтра. Щоб з понеділка вже почати. Ну як?

— Я не знаю. А що за робота?

— Нормальна робота. У тебе є вибір?

— Н-немає.

— Ну тоді чекай.

І Рима вибігла з кухні.

Наш головний герой залишився сидіти на кухні. Водочка, якою частувала його Рима, закінчилася, і він, випивши майже чотириста грамів, зосереджено дивився на порожню грановану пляшку з-під горілки й ловив себе на думці, що життя, воно, в принципі, нормальне, якщо знати всі правила.