Артем Чех - Сині двері зліва

Знову пролунав дзвінок.

— Ніколай? — запитав наш головний герой.

— Ага, це я, — грубуватим голосом відповів Ніколай. — Бачу, точніше, чую, а ще точніше — взагалі не чую, що зв'язок таки хріновенький. Чуєш? Ти мене чуєш?

— Чую.

— Добре. Поки нас не викинуло, немов гайки на узлісся, слухай мене уважно: я стосовно проблем, які можуть виникнути. Ти мене уважно слухаєш?

— Так-так, уважно, — відповів наш головний герой, відчуваючи хвилю роздратування, що почала підійматися від щиколоток до шиї.

— Значить, пояснюю: я відповідаю за сантехніку, — ледь не погрозливо кричав Ніколай. — Але перш ніж мені телефонувати — добре подумай. Я обслуговую шістнадцятиповерховий будинок, на кожному поверсі — вісім квартир, і якщо кожна паскуда телефонуватиме мені з дріб'язкового приводу — я розірвуся на частини, і баста, не буде у вас сантехніка. Тому для тебе особисто розказую: під умивальником стоїть вантуз. На поличці коло дзеркала — прокладки та всякі шайбочки-гаєчки, у шухляді на кухні — розвідний ключ. Руки в тебе є? Якщо тримаєш слухавку — значить, є. От і працюй. Все ясно, чувак?

— Ясно, — відповів наш головний герой з такою силою роздратування від тону, яким говорив Ніколай, та його нечуваного амікошонства, що десь на балконі задеренькотіли шибки. — Все ясно! — прокричав наш головний герой.

— От і добре! Ще одне прохання: коли розмовлятимеш зі мною наступного разу, не чухай око — я цього не люблю. Тепер уже точно все добре! — радісно вигукнув Ніколай.

— Не добре! — фальцетом заверещав наш головний герой. — Тепер вислухайте мене: я не збираюся…

В цей час у слухавці щось знову затріскотало, щось почало шипіти й видавати неприємні какофонічні звуки.

— Алло! Гей, новенький, ти мене чуєш? Алло! — кричав Ніколай.

Але шипіння перервалося, знову пролунав короткий «клац», після чого пішла довга череда коротких гудків.

Наш головний герой приготувався до чергового дзвінка, він уже був готовий виплеснути на цього нахабного сантехніка всю помийну яму, що утворилася на дні його душі за неповні двадцять вісім років, але ніхто так і не зателефонував, натомість спазми, що були викликані голодом, уже добряче нагадали нашому головному герою про те, що вечеря, яка відбулася минулого дня в купе потяга, вже давно перетравлена і шлунковий сік лишився без роботи.

Вдягнувшись тепліше (зима цього року змусила громадян столиці повірити у своє існування), наш головний герой вискочив на сходовий майданчик, спустився ліфтом униз і, ігноруючи якісь чи то погрозливі, чи то запитальні вигуки Марії Федорівни, себто Віри Євсеївни, швидко вистрибнув на морозне подвір'я. За рогом, біля кіоску з пресою, наш головний герой ще зранку запримітив булочну.

Вони могли бути будь-якими. Зважаючи на становище, у якому перебував наш головний герой, наслідки могли бути як катастрофічними, так і комічними. Варто зазначити, що перебуваючи у новій для нього соціопсихологічній атмосфері, він зовсім забув, що таке адекватне сприйняття стану речей, а тому був готовим до будь-чого. Навіть до каламбурів.

— Хліб у вас свіжий? — запитав наш головний герой у продавщиці, веселої хохотушки невизначеного віку.

— Хо-хо! Свіжий? Ви питаєте, чи свіжий у нас хліб? Глєб, поясни молодому чоловіку, чи свіжий у нас хліб.

З порожнього ящика, що стояв біля чорного виходу, підвівся кривоносий здоровило у заплямованому свіжою кров'ю фартуху, відклав газету з учорашнім кросвордом і прогримів рідкісним басом:

— Хліб у нас завжди свіжий!

— От бачите. Хліб у нас свіжий, — заквоктала весела продавщиця. — У нас не буває несвіжого хліба. Глебушка, сідай, дякую.

Глєб повернувся до кросворда.

Наш головний герой зрозумів, що потрапив, як кажуть на Півночі, впросак. У його невеличкому селищі, звідки він був родом і де донедавна відлежував боки, хліб завозили щовівторка та щосуботи, а тут, у столиці, а тим більше у булочній — таке різноманіття хлібних виробів: плюшка витанцьовує камаринську рука об руку з кренделем, довгі крихкі багети переплітаються із запашними слойками, а хліб буває не тільки чорний або білий, не тільки батон або звичайна харківська булочка, які наш головний герой звик бачити на вузеньких дощатих прилавках рідного магазину, а ще й бородинський, сметанковий, на хмелю, гроно з ізюмом, володимирський, печерський, домашній, висівковий, графський, ніжний, горіховий, пряний, білково-біличанський і, врешті-решт, арнаутка.