Андрій Кокотюха - Живий звук

Я не встиг вибратися — Плащ наспів сюди раніше, ніж моя голова вистромилася з рівчака. Він біг на крики та звуки пострілів.

Урятувало мене те, що переслідувач не встиг як слід роздивитися в темряві, що тут відбувається. Коли його ноги опинилися переді мною, я, відкинувши пістолет, відчайдушно рвонувся вперед, підбадьорюючи себе бойовим викриком, вчепився обома руками за ці ноги, шарпнув. Не чекаючи такого вінта з мого боку, Плащ завалився на землю, незграбно махнувши руками. Мить — і я вже опинився зверху, пальці намацали його очі, вдавили їх у череп. Мене ніхто не вчив такому прийому. Навіть не знаю, чи він десь прописаний. Я лише боровся за своє життя, і заради цього готовий був стріляти і рвати ворога зубами.

Коли в око встромляють пальця — це боляче. Плащ завив від болю, і, скориставшись цим, я сперся йому на груди коліньми. Замахнувшись, ударив обома руками, стиснувши пальці в замок. Вдаривши, хекнув, мов дроворуб. Тоді, знову замахнувшись, ще раз ударив.

Без сумніву, мій супротивник був більш тренованим. Скинути мене з себе такому, як він, завиграшки. Та на моєму боці були блискавичність, несподіванка, відчайдушність і непереборне бажання врятуватися.

Останнє — безвідмовна перевага навіть маленького гобіта над гобліном-одороблом.

Після п’ятого удару Плащ перестав опиратися, лише стогнав. Я зліз із нього, він тут же скотився на бік, затулив руками обличчя. Ліва нога боліла, та все ж таки я, спершись її п’ятою об землю, замахнувся і два рази влупив супротивнику по яйцях. Він заскавчав побитим собакою, зігнуті в колінах ноги потягнулися до живота, прикриваючи одночасно пошкоджене чоловіче хазяйство. Стукнувши його для певності ще раз, я підібрав свій пістолет і пошкутильгав у бік шосе, не озираючись.

Навіть якщо Плащ оклигає досить швидко, а поранення Лисого виявиться не надто тяжким, все одно в мене є фора щонайменше півгодини.

До траси дістався досить швидко. Перетнувши її, заліз у машину. Ключі стирчали в замку. Відкинувшись головою на спинку водійського крісла, помацав кишеню, перевіряючи мобільний. На місці. Витяг трубку з кишені, натиснув кнопку виклику. Дисплей підморгнув зеленим кольором — працює, зв’язок є. Та спочатку — подалі звідси.

Запустивши мотор і розвернувши машину, я подався назад, у бік Києва.

Я прокинувся, коли поїзд уже переїжджав Прут.

У голові трошки шуміло від випитого напередодні. До Чернівців дорога не близька, до того ж у моєму стані шифруватися навіть від випадкових пасажирів — цілком природно. Та все ж я думав, що від кількості випитого у вагоні-буфеті на ранок мені буде гірше і я не зможу довести до якого-небудь кінця справу, заради якої поїхав на Буковину. Знав це — та все одно не міг зупинитися. Хотілося швидше зняти напругу останніх днів, залізти на свою улюблену верхню полицю плацкартного вагона, закутатися з головою, повернутися обличчям до стіни і віддатися цілком на милість дороги.

Поїзд їде, ти — в поїзді, і від тебе тепер нічого вже не залежить аж до кінцевої зупинки.

Замовивши похмурій провідниці розчинної кави і отримавши гарячий і зовсім не смачний напій, я присунувся ближче до вікна, дуже задоволений з того, що мої випадкові попутники не звертають на чоловіка, котрий пив до глупої ночі, жодної уваги. А ще більше мене тішив мій стан — пом’ятий, проте зовсім не розбитий. Видно, вчора, на моє щастя, був саме той нечастий випадок, коли алкоголь у великих дозах несе не руйнівну, а лікувальну дію. І, як результат, не бере людину в лещата, а лише приносить розслаблення.

Сьорбаючи каву, точніше — кавовий напій, я дивився на прикарпатські краєвиди за вікном, вглядався в затягнуті вранішнім березневим туманом далекі карпатські бескиди і ще раз прокручував у голові вчорашній день.

Насправді вчора нічого особливого не сталося.

Вирвавшись від своїх викрадачів, я повернувся до Києва і вже з дороги набрав номер Хмари. Той за звичкою попросив передзвонити за півгодини або ще краще, почекати, поки він звільниться і набере мене сам. Не давши Грузинові відключитися, я крикнув у трубку: «Мене щойно трохи не вбили!», після чого Хмара тут же запитав, де я, і звелів, де б я не був, їхати до нього в «контору».

Цього мені тільки не вистачало після всього — української міліції!

Назвавши Хмарі свою теперішню тимчасову адресу, я вимкнув телефон, повернувся на Кудряшова, машину залишив за пару будинків від своєї схованки і до появи Грузина встиг прийняти душ, заодно оцінивши ступінь отриманої в бою шкоди.