Андрій Кокотюха - Живий звук

На тому боці Барабаш зітхнув.

— Де ти сьогодні взявся, Ігоре?

— Так що ти скажеш?

— О’кей. За тобою правда стежать?

— Правда, — в цьому я після останніх подій був більш ніж упевнений. — Тому я буду дуже обережним.

— Де і коли? Але май на увазі…

— Усе я маю на увазі! Полетиш ти на своєму літаку! До речі, навіть краще, що тебе після нашої зустрічі в Києві якийсь час не буде. Називай мені зараз будь-який свій улюблений заклад в районі центру.

На мить Роман задумався.

— Не знаю… «Мамай» є такий, в районі Подолу…

— Можеш там бути хвилин за сорок?

— Давай за годину. Поправка на пробки.

— Хай так. Усе, до зустрічі.

Замислено подивившись якийсь час на телефонну трубку, я заховав її в кишеню. Що мені ще потрібно для того, аби почуватися мобільним на нелегальному становищі? У тому, що треба лягати на дно, в мене не було жодних сумнівів. Навіть якщо я страхополох і накручую себе, після вчорашнього жодні заходи безпеки не будуть зайвими, лише додатковими.

Замкам на дверях своєї квартири я не довіряв. Навіть при тому, що їх аж два і двері броньовані, це зупинить лише випадкового злодюжку. Хто поставить перед собою мету проникнути в мою хату — проникне. Тому, зникаючи з дому на невизначений поки що час, треба взяти з собою найнеобхідніше — гроші і документи. Машину мені вже потрощили. Як потрощать телевізор, комп’ютер та DVD-програвач — горе, проте в порівнянні з учорашньою грою в слоника, погодьтеся, невелике. Витяг із примітивного сховку під ліжком коробку від DVD. Там — паспорт, банківська картка, на якій нудиться двісті баксів на чорний день, тоненька пачечка зелених банкнот — хоч цілий день перераховуй, все одно вісімсот двадцять доларів, військовий квиток, а ще — будете сміятися! — старий комсомольський. На пам’ять тримаю.

Ці два документи лишаю. Паспорт і гроші кладу до внутрішньої кишені куртки, до прав на водіння неіснуючим уже автомобілем. У сумку пакую подарований пістолет, чистий светр, в окремий пакетик загортаю двоє трусів, три пари випраних шкарпеток — усі, які в мене є! — зарядку для телефону, CD-плеєр, зарядку для нього, зубну щітку, початий тюбик пасти, блокнот із всіма потрібними й непотрібними контактними телефонами, на третину прочитаний американський детектив про серійного вбивцю… Здається, все.

До переходу на нелегальне становище будь готовий! Завжди готовий, блін…

Наступний етап — вийти з дому. Ну, це якраз не дуже велика проблема. Збігаю на перший поверх, дзвоню в квартиру, вікна якої виходять не в двір з боку під’їзду, а на протилежну сторону, на вулицю. У цій квартирі живе одна мила бабця-пенсіонерка, якій я періодично віддаю якісь не потрібні мені, але корисні їй речі: спорожнені скляні банки з кришкою-закруткою, порожні скляні пляшки з-під горілки, коньяку та пива, акуратно перев’язані стосики прочитаних газет та журналів. Через дорогу — пункт прийому вторинної сировини, а таке добро, як порожня склотара, в моєму холостяцькому барлозі ніколи не переводиться. Вона знає, що я — журналіст, і час від часу просить написати скаргу в ЖЕК, дільничному, у Святошинську районну державну адміністрацію, Київську мерію, Кабінет Міністрів України, а один раз навіть до Європейського суду. Не знаю, підвищували їй після цього пенсію, зменшували плату за гарячу воду, штрафували власників собак та котів, які безбожно серуть під її дверима та на дитячому майданчику, чи забороняли переривати серіали рекламою гігієнічних тампонів. Головне — це сприяло налагодженню добрих сусідських стосунків та породжувало взаємну довіру. Без довіри я не зміг би так просто, пояснивши свій вчинок професійною необхідністю, вилізти через її вікно. Вона навіть успіхів мені побажала навздогін.

Дуже вчасне і доречне побажання.

Тепер лишається проскочити до шосе, зупинити таксі, трошки поторгуватися і їхати на Поділ. Колобок я, колобок — від усіх утік.

Вираз обличчя режисера Барабаша мені відразу не сподобався.

Те, що в Романа є щось від мізантропа, я помітив ще під час нашого першого знайомства. Потім мені пояснили речі, які я як особа, теж ніби причетна до творчої професії, зрозумів одразу: коли в Барабаша нема роботи чи робота його не цікавить як митця, а є лише черговим заробітчанством, режисер стає злюкою. Та щойно він зрозуміє, що нова пропозиція — не лише робота, а й творчість, то миттю ніби перероджується. Наче не дивився тільки що на тебе вовком і не цідив слова крізь зуби — мало не обніматися лізе. З таким станом речей в принципі миритися можна.