Андрій Кокотюха - Живий звук

Тепер я міг нарешті розгледіти інших. Один із них сидів навпочіпки і важко дихав. Інший, невисокий на зріст і по-дитячому клаповухий, підбіг до нас.

— Він його по яйцях, товаришу майор!

— По я-а-йцях! — передражнив Хмара. — Наяєчники всім звелю купити, бійці, бля, невидимого фронту!

— Діватися йому нема куди! — запевнив клаповухий. — Ми з Мишком місцевість уже розвідали!

— На перехват, розвідники! Сазонов, живий?

— Хтось зараз буде мертвий, — прохрипів уражений Сазонов, повільно розпрямився і посунув до машини. Значить, вирішив я, оцей клаповухий і є Карташ. І аж тепер до мене дійшло: крім нас чотирьох тут більше нікого нема.

Цікаві операції планує відділ майора Хмари!

— Ось він! — крикнув Карташ.

З якогось темного двору вилетів автомобіль із погашеними фарами.

Хмара вже сидів за кермом, і мені довелося стрибати до нього в машину буквально на ходу. Глипнувши на мене, Грузин не сказав ані слова, лише зціпив зуби і притиснув педаль газу до самої підлоги. Я озирнувся — опери на своїй тачці вже спішили за нами.

Південну Борщагівку я все ж таки знаю погано. Куди і як тут збирався тікати наш «клієнт», поняття не мав. Та якщо він, поставивши свій транспорт, як водиться, на віддаленні від місця зустрічі, все ж таки, тікаючи, вискочив просто на засідку, значить, саме в цьому місці можливостей для повноцінного маневру було не так уже й багато. Тепер виграє той, хто виявиться спритнішим у цій нічній грі в квача.

«Клієнт» дуже хотів утекти.

Тільки він не врахував одного: майор міліції Вова Хмара на прізвисько Грузин дуже хотів його спіймати. Через те шанси в гравців уже були не рівними.

Утікач мчав по прямій. Хмара, вивернувши руля вправо, спрямував свою машину перпендикулярно йому і, за всіма законами геометрії, обрав таким чином найкоротшу траєкторію. У втікача була можливість вирватися вперед, та Хмара почав погоню дуже вчасно: з усієї дурі впиляв у ліве заднє крило машини втікача. Від удару мене кинуло вперед, лиш дивом я втримався від того, аби протаранити головою лобове скло. Авто переслідувача від удару розвернуло на сто вісімдесят градусів, навіть крутнуло трошки. Фари Хмариного «опеля» розлетілися і згасли. Сам Грузин викотився з машини, коли її ще тягнуло по гальмівній смузі.

До нас на всіх парах наспівали опери.

«Клієнт» виявився на диво живучим — вистрибнув і, ледь накульгуючи, погнав кудись убік.

— Стояти, падло! — закричав Хмара.

Я, оговтавшись і вистрибнувши з «опеля», теж кинувся втікачу навперейми. Але мене випередили Карташ і Сазонов — фари висвітили спину втікача, та він, несподівано сахнувшись убік, зник у темряві. Скреготнули гальма.

Я підбіг до Карташа і Сазонова, які вискочили з машини. За кілька секунд біля нас опинився Хмара. Тепер пістолети стискали в руках усі троє.

— Там будівельний майданчик, не проїдемо! — пояснив Карташ, і мене знову насторожило, що ніхто не поспішає викликати підмогу.

— Огороджений? — коротко запитав Хмара.

— Аякже!

— Тоді — вперед, мужики! Спробуйте зловити його з того боку. Тільки, думаю, він захоче десь відсидітися. Подумає, що в темряві ми задовбаємося його шукати. Козел, бл-лін! Так, ви — туди, ми — навпростець! Ходу, хлопці, ходу, бо з хріном залишимось!

Отже, майор Хмара в ситуації, що склалася, сприймає мене за повноцінний штик. Приємно, чорт забирай, коли на тебе покладаються в бою…

Ми бігли назустріч шаленому собачому гавкоту.

Місце, де сподівався сховатися втікач, виявилося зовсім поруч, в кількох десятках метрів, за потворним панельним будинком. Над абияк зведеною огорожею мляво світив ліхтар, освітлюючи невеличкий темний прохід, що вів усередину. Просто з цього проходу на нас вискочив чоловік у плямистій куртці, натягнутій поверх светра з відкритим горлом, і таких самих камуфляжних штанях. Навіть у напівтемряві я помітив на його ногах величезні стоптані капці. Вони не пасували ані зовнішньому вигляду дядька, ані порі року.

— Стій! Хто такі! Куди вас усіх несе! — кричав він на ходу, перекрикуючи гавкіт.

Ще кілька кроків — і він міг налетіти на Хмару. Той зупинився, переклав пістолет у ліву руку, правою витягнув з кишені службове посвідчення, виставив його прямо перед собою. Ніби наштовхнувшись на бетонну стіну, чоловік зупинився, примружив очі, мало не вперся в руку з посвідченням лобом, а тоді для чогось виструнчився і хвацько взяв під козирок. Хоча ані шапки, ані кашкета на його коротко стриженій голові не було.