Андрій Кокотюха - Живий звук

Нарешті Комарницькому вдалося перекричати всіх:

— Ви будете слухати мене, мать вашу?

— Колю, ти хочеш щось сказати? — поцікавилася російська актриса, ніби щойно вийшла з паралельного світу.

— Так! Так! Я хочу вас познайомити з одним класним мужиком! Ігор Варава! Встань, Ігоре, покажися!

Я ледь підняв зад, ще міцніше притиснувшись стегном до стегна Анжели.

— Оце, люди, Ігор Варава! Найкримінальніший з кримінальних елементів… Тьфу, мать… Журналістів! Кримінальних журналістів! Якби не він, ми б усі тут не сиділи, отак! А якби сиділи, то з іншого приводу!

— Що ж ви такого зробили? — поцікавилася російська актриса.

— Убив вашого коханця, — спокійно відповів я.

Її очі зробилися правильної круглої форми і, здавалося, полізли з орбіт. Я мовчав, насолоджуючись ефектом, а Комарницький тут же все прояснив:

— Зоєчко, це за сценарієм! Він автор, він усе придумав!

— А-а-а, — з явним полегшенням видихнула актриса. Анжела Сонцева засміялася.

— Та-ак, ну, а наш золотий голос вам, любі друзі, відрекомендовувати не треба!

— Я так думаю, Сонечко, раз ти вже прийшла, ти нам і заспіваєш, — швидше заявив, ніж запитав товстун.

— Це, Сашенько, буде вам дуж-же дорого коштувати! — Анжела, граючись, виставила палець і гойднула ним у його бік.

— Чому — мені? Хіба сьогодні не буде концерту?

— Не буде, — розвела руками Анжела. — Купите диск і послухаєте. Правда, Бобрику?

Пан Сиві Скроні зітхнув, підвівся і, тримаючись прямо, рушив через зал у бік туалетів.

— Ясно, — почув я над вухом ремарку Люськи. — Носика пудрити [1] Після фільму Квентіна Тарантіно «Кримінальне чтиво» фраза «піти попудрити носика» отримала друге, непряме значення — «понюхати кокаїну». ( Тут і далі примітки автора. ) пішов.

Вона сказала це так, щоби відреагував у першу чергу я. Спрацювало: я повернув голову до неї, і колега випередила моє питання:

— Ага. Ти правильно все подумав. Ще той бобрик. Цілий бобер, я б сказала.

Я остаточно перестав розуміти, як себе тут треба поводити. Ситуацію врятувала Сонцева.

Вірніше, не молода жінка, яка сиділа поруч, а співачка в образі шансонетки з провінційного ресторану. Плазмова панель, розташована просто перед нами майже під самою стелею, раптом перестала транслювати кліпи без звуку. З екрана, як і з екранів ще трьох панелей, розміщених у залі, раптом зникло зображення, щоби за мить з’явитися. Тільки тепер це був найсвіжіший кліп Сонцевої.

Чесно кажучи, я не бачив жодного. Але в тому, що зараз усім присутнім показували найсвіжіший, сумнівів не було.

У кліпі використали найсмачніші кадри з фільму «Намисто таємниць», знятого за першою і єдиною книжкою, яку я поки що спромігся написати.

Ролі співачки в моїй історії спочатку не було. Просто для режисера Романа Барабаша це теж був перший фільм. До того ж він, як я прочитав у нашій-таки газеті, багато й успішно знімав кліпи. А Сонцева, кажуть, модна співачка і вже встигла попрацювати з Ромою. Ось так у ресторанчику, де, за сюжетом, квітнула наркоторгівля, і з’явився вставний номер із провінційною співачкою.

Я раніше не бачив цього. Як для задрипаного…

— Для задрипаного кабака надто гламурно, — озвучив хтось мої думки.

Перевівши погляд, я знову зустрівся очима з Анжелою.

— Подобається? — кивнула вона на екран.

— Не знаю, — знизав я плечима. — Наче нормально…

— Класно, — кивнула Сонцева. — Ромашка — кльовий, профі. Кліп піде в ротацію [2] Ротація — з латини — «колообіг, оновлення». У шоу-бізнесі вживається в значенні «поповнення»: новий музичний трек чи відеокліп, який додається для регулярного використання в теле- та радіоефірі. Молоді виконавці, аби потрапити в ротацію на якомусь каналі чи FM-станції, здебільшого платять. За отримання новинки від популярного виконавця переважно платить канал. Відсутність того чи іншого імені в ротації часто автоматично свідчить про непопулярність виконавця, погану роботу продюсера, неформатність музики. десь за два тижні, ну, перед прем’єрою кіна. Задумка така, фішка…

— Добре, — я не знав, про що треба говорити.

— Добре, — погодилася Анжела. — Значить, ви драматург?

— Журналіст, — я ковтнув ще шампанського. — Просто знав якось більше, ніж можна було написати в газеті. Сів, написав детективчик. Історійка простенька, нічого особливого. Події більш-менш реальні… Не знаю, як кіношники на мене вийшли…

— Це ж добре!

— Мабуть. Для мене все це взагалі нове… Я ось і про вас нічого не чув…