Вiкторiя Гранецька: Мантра-омана

Хоч починається все доволі мирно — з парковки, де ти, щоправда, заборгувала сторожеві платню аж за тиждень, збрехавши, що не маєш дрібних грошей. Може, знову вдасться непомітно прослизнути? По-шпигунськи озираєшся і крадешся волого дихаючим асфальтом до своєї автівки, аби щосили рвонути на ній геть…

Та не так сталося, як гадалося. Зі сторожової будки неспішно виповзає Володар Всія Парковки — кремезний дядько середніх літ у засмальцьованих камуфляжних штанях і такого ж походження камізельці. А ще — з незмінним горілчано-вчорашнім подихом та кривою цигаркою в зубах.

— Лєніна на вас нема! — ледь не матюкаючись, згадує великого вождя, маючи на увазі збірний образ таких, як ти. — Ото не догледиш — дременуть і за пирковку не заплатять! При Лєніні такого б не було… — і дивиться на тебе так, наче замість гарно скроєного костюма (від великих цабе світу дизайнерського) на тобі німецький мундир і пов’язка зі свастикою на рукаві. Та й новомодне слівце «парковка» він вивчив, вочевидь, нещодавно, хоч працює тут уже років п’ять, відколи з дому вигнала дружина (не через Лєніна, а що пив забагато). Бо вимовляє його щось на кшталт «пирковка».

Та сміятися з цього не варто. З історичного досвіду людства ти знаєш, що з послідовниками Великої Жовтневої Революції краще горщиків не бити. Підкреслено життєрадісно вітаєшся, простягаючи йому цукерку-банкноту (решти не треба). Небо світлішає, мундир та свастика зникають, і ти знову опиняєшся у своєму костюмчику за 500 баксів. Добре, хоч не гола. Так Бабло вкотре перемагає Зло. А взагалі нічо дядько. Хтозна, може, на таких і тримається світ? А знайомі бомжі, напевне, називають його не інакше, як Васьок…

Відхрестившись від вдячного сторожа, натискаєш кнопку сигналізації. Серед збіговиська сталевих коней до тебе невдоволено озивається замурзана небесно-блакитна «мікра».

Саме так, «мікра», хоч Чоловік Твоєї Мрії тоді, в автосалоні, пропонував обрати претензійний «джип». Звісно ж, чим іще долати нескінченні міські затори? І паркуватися ними краще, особливо в мікроскопічній щілині між двома «тойотами», скажімо, біля торговельного центру…

Ти тоді засміялася і сказала, що «джипи», на твою думку, більше пасують середнього зросту чоловікам з непомірно великими амбіціями і помірно маленькими членами. З твоїх уст це прозвучало легко й невимушено, як музика. А могла б хоч цього разу не виголошувати промову. Інші й не таке роблять заради палаців з тонованим склом. Твій коханий тоді образився, бо в нього «джип». І машину тобі не купив. На твій день народження, між іншим. Обмежився прим’ятим букетом троянд. Ти, звісно, помстилася, швиргонувши трояндами у найближчий бак для сміття, але довелось самій собі купляти «мікру». Та й ту в кредит. Не дивно, що ти її ненавидиш, і вона тебе — так само.

Опинившись за кермом, абияк заводиш двигун і виїжджаєш з «пирковки», довго милуючись своїм білявим відображенням у дзеркалі заднього виду (брюнетки теж так роблять, ти бачила). Нічний сторож проводжає тебе багатозначним поглядом.

«Хоче мене, падлюка», — думаєш ти.

Це ти так думаєш, а він, може, мріє, щоб у тебе за рогом продірявилося колесо (краще — всі чотири) або за кілька кварталів тебе зупинили робінгуди-даїшники. За непристебнутий ремінь безпеки, скажімо. І щоб при цьому в тебе не виявилось аптечки.

На роботу ти безнадійно спізнилася. Бо були даїшники, і непристебнутий ремінь безпеки, і неприкаяно відсутня аптечка. Добре, хоч зробили знижку на «білявку за кермом»…

Роздратовано грюкнувши дверцятами нещасливої «мікри», припаркованої біля величної адміністративної споруди в центрі міста, королівською ходою оминаєш заспаного охоронця (цей хоч не пив звечора) і, тицьнувши йому в пику протерміновану перепустку, зі швидкістю світла зникаєш у дзеркальному вимірі ліфта.

Нарешті потрібний поверх. Претензійна вивіска ВИДАВНИЦТВО. Приїхали. Змінюючи ходу «міс Всесвіт» на підступне скрадання, увіходиш до святая святих — приймальні. Розкішної, як голлівудська кінозірка, секретарки на місці, дякувати Богу, немає. Прямуєш далі. Новий копірайтер (Юрко, здається) зосереджено завис над комп’ютером. Судячи з поспішно-пристрасного клацання «мишею», щось глибоко особисте. Наближаєшся. Так і є. Екраном монітора гасають крихітні монстрики і безжально смачать інших монстриків червоним вогнепальним лайном.

— На якому рівні? — лагідно цікавишся ти.

— На четвертому, — не озираючись, видає військову таємницю білявий хлопчина щойно-після-універу. — А всього їх п’ять. — Потім щось змушує його злодійкувато озирнутись: — А взагалі я над анотаціями працюю, — монстрики ганебно випаровуються з екрана. — То я так, зазирнув…