Світлана Поваляєва - Замість крові

«Не йди!» - вимовити важко й сухо. Але мозок дорослого чоловіка, обтяжений залишками інтелекту, навантажений прочитаним і прожитим, пручається як може у ґвинтовій симфонії вечірньої грози. Ґвинт не виводиться з організму ніколи - він заводиться, як доброякісна пухлина, пролазить до живих пробірок хімічного складу крові, яка вже й так є підтвердженням існування таблиці Мєндєлєєва в готовому вигляді в природних умовах. «Не покидай мене зараз! Не покидай мене ніколи!»… попри те, що усвідомлення цього НІКОЛИ веде за собою підступне бажання діалектичного розмежування життєвого простору на життя діяльне й життя споглядальне, як безліч суто міщанських проблем та дешевих дилем у сфері Subjunctive Mood. Вітерець вентилятора вихоплює з крижаних пальців чорні мотузки - трусики у стадії ембріону - й наліплює на умовність сакрального місця брили з італійського мармуру… Вона йде з мого повсякдення наскрізно через усталений побут психа й варщика, цілеспрямовано, немов криголам, що розворушив пінопластові крижини в нейтральних водах і знехтував осердям Льодовитого океану. Мов асфальтоукладчик, що повертається до свого вулика рівно о сьомій за будь-яких умов. Кінець зміни. Аудієнцію закінчено: «Залишаю тобі на згадку запах новонародженого лошати під пахвами та фіалки на скронях, I’d rather be a hammer, that a nail, yes, I would, if I could, I surely would…». До мене плакало вночі травневе море, іще холодне й не засмічене піплами, а я гатив об стіни коридору, немов сновида, мертвими руками. Я виріс вже з родинної гамівки - вона тріщить по швах, але не злазить, мов шкіра зі змії… Де покоївка, яка мене чи вразить, чи образить, бодай зачепить?! Де ті перукарки? «Як остопизділи мені містичні бляді!» Де прибиральниці, Параски чи Одарки? Ніщо мені не стане на заваді знайти свою принцесу десь під тином, чи біля ксерокса в печері фотосправи - не в Інтернеті, не «належним чином»! Її від мене приховав Лукавий… Вона зрізає з ніг чужих мозолі й нігті, або у касі метрополітена, ув’язнена, серед пластмаси й міді, у колообігу жетонів, Ніна, Лєна… Вона не схожа на транссексуала, на манекенницю, модель, чи бізнес-вумен, вона ніколи Ніцше не читала, не підставляла клітора під струмінь, не їздила по трасі автостопом, не марила померти молодою, не знає, де знаходиться Европа, прозора, сіра… Я люблю її такою! I’d rather be a hammer, that a nail, yes, I would, if I could, I surely would…".

"Серце міста було не там, внизу, посеред нових будівель і розширених вулиць. Воно тут… ліками й струмом підтримує бізнесменів при здоровому глузді, їхніх дружин утримує від самогубства, а дітей звільняє від ненависті. Лікарня - ось справжнє серце, воно накачує рівновагу, й ерекції, й оргазми, й сон у всі зачахлі органи комерції". [12] Л. Коен, "Моя улюблена гра" - я вже ніколи не відчую на території Павлівки того первісного жаху, який відчувають тварини в зоні віваріїв, боєнь та ветлікарень. Жаху, що змушує рефлекторно зіщулюватися відвідувачів із зовнішнього світу. Для мене цей простір нічим не відрізняється від домашнього, як домашній - від будь-якого іншого. Пофіґ, де вписуватись (пам’ятаєш, Джанніс, флет з барабанами, друкмашинкою й машинками для димедролу, Крімзоном, барометром, на шклі якого ти олією намалювала глючну рибу з хірургічно розітненим черевом і надто реалістично зображеним плавальним міхуром?…) - тіло не реаґує на перетин межі біля похмурої й ворожої Кирилівської церкви, стіни якої напхані кістками єретиків радянської влади. Я не бачу різниці між Ботанічним садом, Комсомольським парком, тролейбусною зупинкою, університетськими стінами та ґотичними хащами дурки. Ніздрі призвичаїлися й не вловлюють трупного смороду мозкової гнилі й мозочкових екзем, мертвих очних яблук, схожих на протухлу плаценту, кривавої брунатної сечі, закупорених тіл та навіки безпритульної прокислої сперми… Недосвідченим оком не відрізниш хворих від санітарів, а санітарів від відвідувачів, всі три категорії плавають у пронизливо-позачасному просторі дурки поза визначеннями нормальності - ненормальності, немов кишки, кінцівки й цілі монстри у формаліновому розчині. Метафізична кунсткамера людського духу. Не знаю, чи серце… мозочок? Ґільйотина для наших снів, фантазій, ілюзій, мрій, прагнень? Камера тортур для велетнів, фей та метеликів, де їм усім відривають крила й випалюють струмом шрами на очах у вигляді обернених хрестів - забиті дошками навхрест вікна зґвалтованих храмів. Царство пацюків. Царина екскрементів. Де ти, солодкий дух Каннабісу?! Я хочу зеленого молока з липневої дички, настриженої в Урочищі Гончарів! Негайно дайте мені секатор та пластиковий пакет для зберігання речових доказів - у мене стріла з великим JAH на дербані!