Світлана Поваляєва - Замість крові

Це - стовідсотково моє відчуття, зі мною таке траплялося навіть і не в натовпі: приміром, їдемо ми втрьох пізно ввечері в трамваї - Таня-сексі, Джанніс і я, а Джанніс безсоромно поїдає Танєчку очима. До честі Джанніс варто зауважити, що смак стосовно жінок вона мала вишуканий Tanya-sexy bujnyj parostok akseleratciji z такими сідницями, що…

O!o!o!o!-baby-baby-beiba’-the-all-peoples-in-the-tram-ves’-tramvaj-vtratyv-gluzd!-tcherez оblіpleni-розумієте! ОБЛІПЛЕНІ ЩІЛЬНО ВЕЛОСИПЕДНИМИ ШОРТАМИ-пружні-рухливі-диньки-сідниць-Tanya-a-a hirko platche - zagubyla mjatchyk - tyhsche, Tanetchka, ne platch, ne potone mjatch - М’ЯЧ ВОБШЕ НЕ ТОНЕ!… Все закінчується тим, що Джанніс й Таня смокчуться, мов навіжені, просто у вечірньому трамваї, - з усією можливою розкішною м’ясоїдною реалістичністю, - а мене плісне реальність, з якої мене викинуто, виплюнуто, виблювано. Він відчуває це і втрачає цікавість до стриптизерок. Починає запопадливо розшукувати в натовпі когось, хто принаймні похапцем звернув би на нього увагу. Таких немає. Він помічає дівчину, яка більше, ніж інші привертає до себе його увагу, притягує погляд. Йому здається, що це Джанніс. Водночас його починає шалено сушити. Прямує попри всі перепони до шинквасу, біля якого, до речі, знаходиться та дівчина, схожа на Джанніс. Це болісно повільний процес: кожен рух - неймовірне фізичне зусилля, підживлене збентеженістю й знівельоване сушняком. Занепокоєністю тим, що дівчина може зненацька розчинитися у натовпі, доки він дістанеться шинквасу. Жалюгідний липкий піт укриває його. Він прокидається від спраги та задухи. Яскраве лютневе сонце б’є просто у вічі крізь оголені шибки. У нього на грудях безцеремонно розсілася й миється кішка. Їхні очі зустрічаються, але він відводить погляд, тоскно втуплюється в стелю. У вухах лунає «мультяшний» голос Аліси: «Do cats eat bats? Do bats eat cats?». Несила поворухнутися, заплющує очі й уявляє мерзотного Стража. На дупі Стража - портрет Джанніс. Кінокамера рухається в бік підвіконня: попільнички, стоси паперів, недопалки, порожні коробки з- під цигарок, пожмакана брошурка Шеллі, книга Рея Бредбері, розкрита на оповіданні «Той, що заснув у Армагеддоні», перший том Кастанеди в яскравій суперобкладинці. Під ліжком валяється плеєр, який завжди працює. Він глухий (чи то німий) на одне вухо. З іншого вуха спіраллю виходить музика. Кльово, коли не треба щоразу тиснути на PLAY, - будь-коли втуляєш слухавки, й музика там… Subjunctive Mood… Час хмаринами скуйовдженого прядива валяється усюди в мовчазній оселі… Джанніс…

Не скажу, що я бачив усе це на кшталт фільму, видіння чи галюцинації - це було схоже на запопадливе пригадування вранці нічного сну: невідомо, навіщо ти так вперто пригадуєш те, що не має для тебе ані найменшого сенсу…

Неймовірно огидне світання з дикунською швидкістю виліплює простір. Сіро-жовтий. Лоботомія. Зашморг. Здається, що балкон прив’язаний до бильця, наче худоба, летюча корова Склісс - щоб не відлетів - «Хапайте, дебіли, свій спокій!». Виявляється, це - паперовий змій, схожий на ілюзію матової, наче електрична куля, велетенської кульбабки. Це - ранок.

- Як стало раптом тихо. І так добре! Так спокійно!

Вклякла у просторі ейфорія…

- А час збожеволів. Геть від рук відбився…

- Угум… - Холодний ледве забарвлений ніби-то-чай без цукру. Ковток пластмасового диму якоїсь огидної цигарки штибу Astor. - Справді, щось із цим клятим часом тої…

- Що? -…відбито певну кількість ґвинтокубів, прожито певну кількість людиноднів… ні… людиногодин… ні, ґвинтогодин на людинокубів… Тьху!… Здається у мене мозкова дуля у напрямку масної червоної риски під магічно бухгалтерським словом РАЗОМ!

- ?!

- Підвищилася здатність мозку до скручування й згортання.

- А-а-а… Ага. В роті - кака, в голові - вава, а гроші Бабай забрав!

- Штибу того… альтернативний варіант: засоби пересування в просторі позачасу й фальшивих реінкарнацій?

- Йой! Забракло спогадів про неодмінне майбутнє?

«Дата батона - на кришкє батона».

Я не відкрив вам маленької пекельної таємниці: увесь цей час у моєму наплечнику лежав щоденник Джанніс. Під час якоїсь чергової пиятики ми вдвох пішли в кущики злити конденсат і, вибачте на слові, посрати. П’яна Джанніс спочатку довго з матюками видирала аркуші зі свого зошита, жмакала їх й підтиралася, а потім й сам зошит кинула на землю, процідивши: «Лайно до лайна! Рукописи не горять, зате в гівні тонуть!» Я підібрав той зошит - на щастя, Джанніс не влучила ним у власну купу - й запхав за пасок між джинсами та животом, опустивши футболку. Я справді гадав повернути його Джанніс, коли вона протверезіє. Але потім почалася вся та маячня з відчуженням, наступними пиятиками й хлопчиками на могилах, і я вже не знав: чи викинути його, чи просто пхнути їй до рук якось при нагоді. І зараз, коли я трохи оговтався від своїх довбаних одкровень невідомо про що, я раптом згадав про цей зошит, трабл вмить вирішився якось дуже просто: якщо Джанніс (висловлюючись трохи фіґурально) сама втоптала його в лайно, то чом я маю дотримуватися якихось внутрішніх заборон та ідіотських законів сумління, взагалі паритися з цього приводу? Я міг би прочитати в такий спосіб будь-чий рукопис, викинутий на вулицю. І я прочитав. Попри те, що через розширення зіниць у мене погано фокусувався зір. Попри те, що я вдивлявся у кожну літеру, міняючи відстань між очима та зошитом. Маньяцтво тривало не одну годину, хоч списано було не так уже й багато. Я прочитав дуже уважно ЩОДЕННИК ДЖАННІС: