Леонід Кононович - Тема для медитації

Здесь есть возможность читать онлайн «Леонід Кононович - Тема для медитації» весь текст электронной книги совершенно бесплатно (целиком полную версию без сокращений). В некоторых случаях можно слушать аудио, скачать через торрент в формате fb2 и присутствует краткое содержание. Город: Львів, Год выпуска: 2005, ISBN: 2005, Издательство: ТОВ «Кальварія», Жанр: Современная проза, на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале библиотеки ЛибКат.

Тема для медитації: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «Тема для медитації»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

«Тема для медитації» — перший в українській літературі роман-епос, роман-спокута. Це — посткатастрофна проза. Відплата та спокута в усіх вимірах, пошуки себе в минулому і теперішньому, містика та реконструйовані автором дохристиянські замовляння...
Це роман-вир, котрий затягає, допоки не дочитаєш його до останньої сторінки. Роман про всіх і для всіх, хто здатен відчувати.

Тема для медитації — читать онлайн бесплатно полную книгу (весь текст) целиком

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «Тема для медитації», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

— Правда...

— Я теж скоро умру... Пізно ти прийшов, мій милий! Бач, на що твоя Франуся перейшла? Бач, що з мене зробилося? Вовчицею мене прозивають... десятою дорогою обходять, плюють на мене!

— Чого б се?

Вона приклала пальця до вуст.

— Я тобі скажу... але ти нікому не говори! — зашепотіла вона. — Люде про се вже забулися... старі повмирали, а молодим воно байдуже! Ти ж пам’ятаєш, який отої весни голод був на селі?

— У тридцять третім?

— А коли ж іще! — Її очі здивовано розширилися. — Як же ти міг про сеє забутися, Юру?! Ти ж хліб мені приносив!

— Коли?

— А вночі, як приходив у село! Ти що, й сього не пам’ятаєш?

— Та... багацько літ пройшло!

— А Боже ж ти мій милий! Та як же ж за таке можна забутися! Тобі ж до Чакунки йти не можна було, — то ти через мене і того урвителя Стояна їй збіжжя передавав! А як мене з дітлахами голод притис, то ти й нас рятував од смерти... згадав?

— Угу... — понуро сказав Юр.

По її лицю знову потекли сльози.

— Як тебе не стало, то я наче ума рішилася... Я ж тебе завжди любила — і дівкою, і як замуж вийшла, і як сем’я вже була велика... все не могла тебе з серця викинути! А як ти пропав... — її голос почав сідати, переростаючи в хрипке гарчання, — ... то зробилось, хоч погибай! Голод був, голод...

— Знаю я... — понуривши голову, сказав він.

— Але не кажи нікому, чуєш? — Вовчиця сторожко озирнулася, а тоді нахилилась і заговорила хрипким, насилу чутним шепотом. — Нічого, нічого їм не кажи, мій соколе!

— Кому?

— Отсьому... теперішньому людові! їм байдуже до нашої кривди... вони і віри не ймуть, що ми так гірко та страшно вмирали тією весною!..

Він мовчав, і тільки обличчя його сіпалося.

— Після Великодня таке настало... В хаті хоч запали... — Вона шепотіла йому в обличчя, й він чув, як хрипить і грає їй у грудях. — Чорне, чорне село було... Пустка кругом і смерть... Ой, Юру, Юру! Зайшла я до Бондарів — покотом усі. До Іщуків заглядаю — теж одні небіжчики. До Плахотнюків... а там сем’я із тринадцяти душ, і всі немов поснули: те на припічку заклякло, те на лаві, а теє за столом голову схилило...

— А ти ж?.. — пошепки поспитався він.

— Не суди мене, мій соколе... Нічого й зараз добре не тямлю! — її зіниці звузилися і стали неначе макові зернята. — Одне тілько у пам’ятку: сиджу на долівці, чамренна з голоду, — і...

— Не треба! — прошепотів Юр. — Я... я знаю!

— Звідкіля?!

— Казали... люде! Нащо ж ти отеє таке вчинила?

— Їсти хтілося! — прохарчала Вовчиця, аж у грудях їй заспівало. — Так уже хтілося, що й шкура на мені боліла!..

В розваленій хаті застугонів і заквилив холодний вітер.

— Ти приніс мені хліба? — раптом поспитала вона.

— На! — Юр дістав з-під пахви паляницю, замотану в газету. — Їж...

Вона взяла хлібину і, перехопивши її обіруч, почала одривати кавалки і запихати до рота.

— Я шість год хліба святого не куштувала... — озвалася вона перегодя. — Приходили до мене, приходили... Візьми, Франю, — ми тобі й того, й сього принесли! Та я не дурна, знаю, чого їм треба було...

— А чого ж?

Вона так напхала рота, що мусила жвакувати хвилини зо дві, поки знову змогла заговорити.

— А струїти мене хтіли! У голодовку... — її голос заклекотів, переходячи в гарчання, — ...комуняки посилали своїх прихвоснів, щоб затроєне їдло розносили! Не чув за таке?

— Кого ж вони труїли?

— Нас, Юру... — Вона затнулася, а тоді ледве чутно прохрипіла: — Тих, котрі ото... з’їли!..

Він мовчав, понуро дивлячись у її лице.

— А тепер уже ніхто не приходить! — озвалася вона, заглитнувши здоровий шмат хліба. — Немає вже тих людей на світі... а я одна зосталася! Піду ото до річки води напиться, гляну... звіряка звірякою!.. Та ти ж і сам бачиш, еге?

— Ну!.. — пробурмотів Юр.

— А хіба ж я такою вродилася, Юру? Ти ж пам’ятаєш, яка я дівчиною була! Очі як зорі, личко мов калина, сама неначе тая лебідка походжала... Пам’ятаєш, як ти до мене парубком учащав?

— Я?

— Тра вбицця! Та ти й за се забувсь, як заорав... еге?! А як під вербами стояли ми... теж забувся?

— Коли ж се було?

— А ще ж тойді, як за більшовиків і слихом не слихав ніхто! Як село наше велике да красне було. Як ми з тобою молоді були да щасливі... А тепер бач... — вона замовкла — і раптом прошепотіла, криво посміхаючись йому в обличчя, — ... пропав вік, як маків цвіт!

Юр опустив очі.

— Так ти кажеш, — озвався він по хвилі, — це Стоян видав мене на смерть і розправу?

— Він, він!.. — закивала Вовчиця, знову наминаючи хліб. — Сам хвалився мені... реготів, собака більшовицький, тішився, що зо світа звів тебе! Не буде тепер, каже, люд колотити, носа свого пхати в усі діри... ми, каже, тепер таку Совдепію збудуємо, що по всенькій землі цвістиме! Ну, та недовго він, драб, у тій своїй Совдепії й прожив...

Читать дальше
Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Похожие книги на «Тема для медитації»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «Тема для медитації» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё непрочитанные произведения.


Отзывы о книге «Тема для медитації»

Обсуждение, отзывы о книге «Тема для медитації» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.

x