Леонід Кононович - Тема для медитації

... говорив і говорив, збуджено вимахуючи руками.

— Виходить, їх посадили тільки за те, що вони були порядними людьми! Вони прагнули діялогу, закликали до відкритої дискусії, вони хтіли добра своїй Батьківщині, — а їм за те наділи наручники! Тепер вони відбувають покарання в сибірських таборах, — а народ про це не знає! — Я перевів подих. — Та люди ж ні про що не знають: ні про те, що здійснюється планомірна русифікація, ні про спотворення ленінської національної політики, ні про політичні арешти! Послухайте, цю книгу треба розмножувати сотнями примірників і всім роздавати, всім...

— Стаття 62, частина перша! — буркнув Чумак. — Від трьох до семи років.

— Ну й що! — гаряче вигукнув я. — Це ж не за вбивство буде, не за крадіж... а за правду!

Чумак посміхнувся.

— Не бери на себе так багато, голубе! Ти й не здогадуєшся, наскільки нелегкий цей тягар... Він може виявитися заважким для тебе, розумієш?

— Але хтось же повинен заступитися за Україну!

— Автор цієї праці думав так само! А потрапив у табір і зламався...

— А от я — не зламаюсь!

Алея звернула праворуч і вивела нас до хвіртки, за котрою виднів чепурний будиночок із голубою верандою.

— В мене є до тебе одне прохання... — Чумак відчинив переді мною двері. — Заходь, поговоримо!

Ми пройшли через веранду, й він запровадив мене до кабінету, геть заваленого книгами.

— Твоє завдання, — сказав він, сідаючи напроти мене в фотель, — вступити до університету! Й закінчити його... втямив?

— Авжеж!

— От і готуйся до іспитів... А поширенням правозахисної літератури тобі ще рано займатися! І сам улипнеш, і людей потягнеш за собою...

— Чому це ви так гадаєте! — образивсь я.

Він зітхнув.

— Ти не уявляєш, скільки всяких методів знайдеться в КГБ, щоб розв’язати тобі язика... Той, хто до них потрапляє, повинен пам’ятати: кагебіст — це не людина! Це — ворог, і не можна вірити жодному його слову. Будеш пам’ятати?

— Буду!

— От і добре... А про нелегальну роботу поки що забудь!

— О, — похопивсь я, — а яке у вас прохання?

Чумак підвівся й, сягнувши в куток, виволік звідти череватого портфеля.

— Ти вмієш тримати язика за зубами?

— Без проблем!

— Подерж оце у себе вдома до певного часу! — попросив він. — Тут — самвидав. Ти можеш читати його, скільки влізе, але не маєш права давати іншим. Жодної самодіяльності, зрозумів?

Я взяв портфеля, й у мене аж очі загорілися, такий він був тяжкий.

— Так ти зрозумів чи ні? — перепитав Чумак.

— Ще й як!

— Люди, котрим ти даси прочитати ці матеріяли, донесуть у КГБ! І цим ти поставиш під удар не тільки мене, але й ще декого!

Портфель важив, либонь, кілограмів із...

... твердого, мов кремінь, стовпа. Пролежавши в повітці два десятки літ, ця деревиняка тепер аж дзвеніла під гострим жалом сокири; навсебіч летіли скіпки, лезо в кількох місцях встигло пощербитися, однак робота посувалася ледве-ледве, дарма що він цюкав уже биту годину і за цим ділом добре нагрів чуба. Потроху сповільнюючи темп, Юр ударив ще кілька разів, а далі з маху затяв сокиру в дерево й, випроставшись, утер спітнілого лоба.

Хилилося за полудень, і паморозь уже геть пощезала. На тлі розмитого неба гостро й чітко вирізнялося яворове гілля, хата й уся оця гора з її кручами й урвиськами, тож першої хвилини йому здалося, що кудлате вировисько хмар стоїть над узвишшям, неначе велетенська прямовисна стіна. Насправді це була омана зору: безлисте деревляччя світилося напрозір, відкриваючи усеньку перспективу овиду, що лежав тепер як на долоні; й задивившись у далеч, Юр зненацька угледів, що там, у високій високості, летить якийсь птах.

Він летів собі та й летів, то поринаючи у темне хмар’я, то виринаючи з нього знову, часом його було й геть не розгледіти, до того високо здіймався він у небо, та щоразу ця крихітна, світляна цятка знову опускалася вниз і продовжувала рухатися в полі зору, потроху зростаючи в імлистому осінньому просторі, й що дужче зближалася вона до обійстя, то більше видно було, що ввесь отой небесний мандрівець світиться якимсь палючим сліпучо-білим сяєвом. Юр дивився на нього й не вірив своїм очам; траєкторія польоту йшла на зниження, і здавалося, що птах прямує до яворів, які ростуть над загатою, і небавом опуститься на верховіття котрогось із них; і водночас Юр почував, що в його душі зароджуються якісь химерні почуття: спочатку це було здивування, бо ще ніколи йому не доводилося бачити восени над горою отакого з’явиська; потім цей подив переріс у гостру пульсуючу тривогу, яка наступає перед лицем чогось незнаного або такого, що виходить за межі буденного досвіду; а далі він безпорадно роззирнувся наокіл і побачив дворисько, яке заклякло у шклистому світлі полудня, і гостру бляклу траву в горідчику, що немов би принишкла перед грозою, і знову овид, у якому не рухалося нічого, крім оцієї сліпучої цятки — й тоді він збагнув: ось вона і прийшла, ота мить, яку вдень і поночі віщувало в’язке недвижне безгоміння, і зараз увесь оцей статичний світ зрушиться й попливе, наче віск, утрачаючи свої контури й форми. Уявивши наоч масштаби цієї картини, він ще спробував було саркастично посміхнутися, одначе посмішки так і не вийшло — птах був уже й геть близько, ось він перетнув долину і, знизившись над обійстям, звільна описав широке плавне коло. Юр закинув лице до неба; він побачив: це голуб; кожна пір’їна його неначеб кута зі срібла і сяє, аж боляче дивитися; він заплющив очі; однак пронизливий силует продовжував горіти за повіками й пропікав самісіньку сітківку; секунди текли й текли, але нічого не відбувалося; тільки відчуття було таке, наче ось-ось — і настане край; але нічого так і не відбувалося; й тоді він обережно розплющився; й побачив: птах, описавши, вочевидь, іще одне коло, здіймається у височину й поволі тане поміж хмар’ям, що стоїть над горою, наче велетенська прямовисна стіна.