Галина Ткачук - Славка

Як на зло, по-моєму, він казав це щиро.

Іще його мами мені тут не вистачало! Самотньої, стомленої, дістатої таким сином, задьорганої жінки, яка подолала свою півторагодинну путь від роботи до цього темного будинку, щоби застати тут роздовбані двері і напівмертву чужу божевільну дівку на підлозі серед хати! І сина, травмованого дівкою яблуком у голову! І зі шваброю!

Я замислилась, мій стогін змовк, і малий вирішив, що я заспокоїлась, і що саме момент подіставати мене знов.

— Ну скажи тільки, навіщо ти зламала мої двері, навіщо?

Я знову застогнала.

— Ну маленька, заспокойся, усе ж насправді добре.

Мабуть, саме таким чином заспокоювала його мама.

Продовжуючи стогнати, я поповзла на чотирьох до моїх чобіт і взула їх.

Забрала куртку і обережно пішла темним коридором.

Я забула, де у них в під’їзді сходи.

Знайшла їх випадково, скотилася один прольот. Далі у повній темряві побігла.

На першому поверсі з розгону врізалася у поштові скриньки. По обличчю знову заструменіла кров. Я витерла її долонями і розмазала по скриньках. В однієї з них дверцята були виламані. Там лежало сміття, я запустила туди руку. На дні лежав коробок від сірників.

Опа — тут є ще кілька!

Я запалювала сірники один за одним і шукала скриньку малої зарази.

Ось він, номер тієї квартири! У їхній скринці лежало щось зо п’ять листів. Я притискала їх до свого лоба, щоб випачкати у свою кров. Як на зло, вона вже не текла. Як на зло!

Я зіжмакала їхні листи і поклала назад. Зім’яті вони всі вже не влазили. Один довелося покласти у сусідню.

Я вийшла надвір. Тут було вже світліше, але ліхтарі стояли темні. Я пішла до останівки, де покинула флейту.

Вона лежала там само. Тільки довкола кружляло кілька потвор у лусці і роти їхні кричали слова, яким не було змісту.

Я забрала пакет і пішла додому.

Коли дорогою траплявся хтось, хто йшов назустріч, я перебігала на інший бік вулиці. Це, мабуть, нервувало перехожих, а надто — водіїв нічних авто. Що поробиш, я мусила перетинати їхні шляхи!

Важкий флейтин футляр хлопав мене по ногах.

Через весь мій двір до дверей під’їзду я просто летіла. Двері відчинилися негадано і вдарили мене по лобі. Із темряви вийшов дід з п’ятого поверху із ціпком та відром сміття. Він не розумів, що наробив!

Я прорвалася до дверей своєї квартири і почала гатити в них кулаком. Вдома — нікого. Я подьоргала двері за ручку. На мить здалося: двері знову на мене падають. Я ляпнулась на ганчірку під дверима і почала шукати ключ. У кишенях нема. У пакеті — флейта, щоденник, нотний зошит, ноти — все.

Через дірку в кишені я видерла шмат курткової підкладки і витерла нею лоба.

Батькам мене приніс Кіт у чоботях. Він знайшов мене у річці, у Південному Бузі. Я думаю, в очеретах, там, далі, за Комсомольським парком.

Колись я верталася Буговою течією додому і знайшла те одне місце, куди дитина могла б доплисти. Куди дитині захотілося би плисти одразу після народження. Саме звідти вночі приніс мене Кіт у чоботях і віддав батькам. Ну, я думаю, не буквально — батькам, а просто поклав біля мами. Можливо, на тумбу.

Спочатку Кіт просто стежив, як мене несе вода, а потім, зовсім біля берега, у тому місці, про яке я вам казала, він підхопив мене під руки і витяг із води. Я дивно роззиралася у темряві і не бачила нікого, бо Кіт вполював мене таємно і тримав спиною до себе. Я взагалі не дуже люблю, коли мене тримають під руки. Може, із того часу, може, іще з ранішого. Хоча, правду кажучи, навряд чи я дізнаюся, що було раніше. Хто мене вкинув у липневий Буг?.. Птиці?..

Кіт поклав мене собі на коліна, на м’яке рядно і почав витирати воду. Я, мабуть, тоді плакала.

Цікаво, чи почув хто, чи прийшов глянути на таємну фігуру в очеретах, що схилилася над мокрою дитиною?.. Хіба що які птиці…

Потім він загорнув мене в іншу суху ряднинку і в свою плетену кофтину і все нашіптував якесь ім’я.

Я пам’ятаю, це було чоловіче якесь дивне ім’я. Потім мені вже пояснили: є повір’я, ніби народження для кожної душі — велика рана, бо душа забуває Господнє імення. Тому одразу після народження треба тихенько-тихенько нашіптувати…

Не знаю, можливо, я слухала, можливо, слово було зовсім не те. Може, кожен раз, як Кіт нахилявся до мене, я намагалася схопити його красиву золоту сережку. Можливо, я тоді вже навчилася цього від птахів… Якщо Кіт нахилявся низько… А Кіт нахилявся, бо вже було дуже-дуже темно…

А потім він притис мене до грудей і біг, біг тою темною місциною, чіпляючись за всі рослини своєю довгою спідницею, біг, бо йому ставало страшно. Біг, промовляючи, мабуть, сам до себе: ось, я знайшов своєму господарю його царство, ось, я знайшов йому будинок і дружину, ось, я несу йому його дитину. І плакав все, і плакав собі, біг і плакав.