Галина Ткачук - Славка

Я так кажу, бо тут працював дід моєї подруги.

Були часи.

Діда звали Тіт. Це перший такий дід за моєї пам’яті. Дід Тіт.

Я усе йшла і дивилася, чи не стріну діда Тіта або принаймні яку його тінь чи лінію, бо сам дід помер торік.

У траві лежало кольорове.

Здається, журнальна сторінка. Хтось був отут і розгортав свої речі або харчі з паперу.

Це обкладинка! Журнал «Терентій»!

Я думаю, могли би бути два брати: старший Терентій, менший — Тіт.

Терентій мав би велосипеда і їздив би асфальтовою стежкою попід лісом.

Тіт був би меншеньким і товстеньким.

Такий білий, легенький і м’який, як куряче м’ясце.

Поки я дивилася під ноги, ішла, уявляла собі Терентія і Тіта, якась дівка підійшла до мене ззаду і зрізала волосся прядку.

Кажу їй:

— Я не розумію, нащо ти це робиш!

— Так і є, — каже, — абсолютно не розумієш.

Наступна тополева посадка заросла кущами.

Я розтрушувала застиглі кущі. Вилітали дрібні мошки. Деякі залітали мені за комір футболки, і походжали собі там, і лоскоталися.

Ота дівка своїми здоровими ножицями зрізала мені прядку над правим вухом і кинула волосся долі. Кажу ж їй:

— Так не можна! Прилетять ластівки, заберуть мої коси і зів’ють гніздо. Від того можуть статися різні дивні, різні лихі речі.

— Я думаю, — каже тоді дівка, — що всі вони однаково стануться. Ці різні, лихі й дивні речі.

Вона зрізала прядку над лівим вухом.

— Все б тобі зрізати, все б мої коси чикрижити!

Я зазирнула до мух, собі за шиворот, і мені просто межиочі на світло вилетіло кілька їх.

Очисна спорудо, моя дошкільна молодість!

Обрізані мої коси, прозорі осінні ниточки!

Так ось. Терентій і Тіт.

Тіт дуже менший мене. Я можу навіть брати його на руки і таскать, якщо потоваришую із Терентієм.

Але ж він ні з ким не водиться!

У нього є велосипед, він скрізь їздить сам.

І не особливо любе Тіта.

Тож мені так і не доведеться помацати Тітові малі ручки із курячого м’яса.

Прощавай, Терентію!

Ми так і не потоваришували, мій Тіте!

Я повертаюся додому.

Мене питають:

— Кицюню, де твоє волосся?

— Літає скрізь, як порохи, і гнізда з нього в’ють птахи!

— Ясно.

— І кубла з нього в’ють щурі, і крівцю смокчуть комарі!

Ліля з’явилась перед мої очі наступного ранку, перед першим уроком у школі, з-під моєї парти. Очі її були великі й червоні, а в руках — поліетиленова торбочка із різними знахідками. Лілька шепотіла:

— Ти як вчора від мене пішла, я собі подумала, що треба саме в той день до Білогородки дійти. Янка пішла, мама заснула, і сон її забрав. І я тоді встала і пішла собі на Білогородку…

— Як ти її знайшла?

— Прямо йшла, дак і знайшла.

— Тю! Там два рази завертати взагалі-то треба!

— Дай розказать! Прийшла уже дуже пізно…

— Як ти не боялася?

— А кому до мене яке діло? Кого зачіпає чуже горе? Дак слухай — там старої фортеці давно уже нема — саме каміння. А клад дуже-дуже глибоко, метрів десять. Але місце дуже гарне. Є дві криниці старі, в одній — кисіль, а в другій — водка солодка.

— Що?

— Ось що. Сьорбни! — і вона сунула мені в руку майонезну баночку з якоюсь рідиною.

Я скуштувала:

— Солодка водка!

— А я про що?! Ми там точно знайдемо, я думаю навіть…

І тут мене викликали до дошки за те, що я нічо не слухала, а дивилася долі.

Коли я повернулася, Ліля уже заснула.

Вона проспала під партою весь урок, а потім я дістала її звідти під веселі крики товариства й істеричні запитання вчительки. І відвела додому.

Того дня у їхній квартирі нікого не було. Тільки, зручно згорнувшись, у шафі спав Іоаникій.

Я на всяк випадок дістала його звідти і поклала на ліжко, щоб раптом не задохся.

— А ти коли-небудь цілувалася із хлопцем? — спитала у мене Ліля, коли ми удвох сиділи на уламкові давньої білогородської стіни і дивилися униз у яму, яку оце щойно викопали.

Наші руки і лиця були замурзані, ніби у чортів. Зараз ми відпочивали.

— Дак звичайно ж! — відповіла я.

— З одним чи з кількома?

— Поки що з одним.

— А як його звали?

— Не знаю.

— Тю! Це як?

А отак.

У тих краях, де Сонце з’являється з-за хмар кілька разів на день, де літають річкові чайки і щодня дізнаються нове, там, де цілі села пішли під воду Дністровського водосховища, і скелі тепер живуть під водою, де глибоко дихають підводні господи і кладовища, де тихі предки лежать мокрі, і на їхніх хрестах в’ють гнізда риби, у тих краях, де людина розпоряджалася річками, у тих сторонах, де чайки все сміються і дізнаються щось нове…