Олесь Ульяненко - Квiти Содому

— Здоров, — видобув нарешті я; і тут від залишку паскудного кокаїну у мене з носа пішла кров, і я відчув шалений голод. І втратив свідомість.

— Я ж говорив тобі, старий, що краса врятує світ? А? А ти, сучий потрух, мене не слухав. Наркота на голодний шлунок діє дуже шкідливо… І ще одне… Або ти йдеш до кінця, або ти зригуєш… Манько, Шпулько, несіть його до харчоблоку, — його сизі бульки зависли двома кульками над моїм обличчям, і в них плавали рештки якогось нам з ним незрозумілого світу, за який я, Алекс Вовк, хотів, навдивовижу, учепитися.

— А ти здохнеш від прищавого банального передозу, — сказав я йому на те і вирубився. Час припинив накручувати мізки. Було темно і приємно. І я вже радів, що нарешті дав дуба, але приємне приходить, як уже зазначалося, не так часто. Цього-то я і боявся найбільше. Витрахана ілюзія може існувати в чиїйсь гиблій божевільній уяві. Такого не зародиться навіть у цих дебілок, що несли мене, як кіношного Нібелунга, великим квітневим садом, з покаряченими п'ятдесятилітніми яблунями, грушами та вишнями. Хор зіскаженілих ангелів припинився. Все було б здорово, аби тільки людина навчилася змінювати, як амеба, там, лапи, як ящірка хвіст, або дрочила, як гібон, без усякої там фантазії та кайфу. І я знову від'їхав, наостанок зловивши своїми камерами чесані рейтузи та стрижені черепки дебілок.

За три дні серед буколічних корів, що смачно ляпали кізяками перед самим носом, ревли у відкрите вікно, мені видалося, ніби я пролежав так довго, що срака моя стала подібною до пральної дошки, а дні булькали і ліпились у моїх мізках, як нічне провінційне небо. Повз мене пропливала фантасмагорична істота, видно, рідкісна викопна рептилія часів неоліту, але я піднімав голову і бачив перед собою Зосю з рожевим херувимським обличчям. Усе б тіп-топ, аби не одна особливість, яку я з пекучим жаром намагався відкинути, а вона поверталася в банальний спосіб, і мої нейрони, що висукувалися з соплями на груди, підтверджували істотно щось таке, що сам чорт не добере. Я бачив червоні, просвічені палаючі очі, і амнезія майбутнього захоплювала мене. Зося. Потім якийсь грьобаний міст десь у столиці. І знову несправжній Зося. Його як хто вирізав з глянцьованого часопису, що побував на пожежі і його витягла чиясь кмітлива рука, мов той раритетний експонат. Видно, я вже тоді побачив своє майбутнє. Кажуть, на п'ятому десятку таке буває. Воно буває і раніше, і завжди, але не завжди ти розумієш, що за хрєнотєнь залазить тобі в довбешку.

Гудіння золотого джмеля в мармеладі рожевого неба виявилося роздовбаним кукурузником. Вже з тиждень я мешкаю серед неповноцінних дітей мажорних батьків, що скидають їх сюди, наче старіюча повія викиднів до сміттєвого бака. Останнього, третього ранку я кволо підвів голову, і білі анфілади колишньої келії вирвали мої легені булькаючим кашлем. Кашель булькав у грудях, знову піднімалася температура і таке-сяке. І головне, Зося.

Від одного покидька інший покидьок не чекає нічого хорошого. Це закон, хоч неписаний, але такий же міцний, як і всі затверджені конституційними судами, в глянцевих обкладинках. Але з тією різницею, що коли ти потрапляєш у біду, то всі виблядки скопом кидаються тобі допомагати, щоб потім одним рипом загнати до ями. Таким був Зося, і нічого від нього було чекати. Але на цей раз він дуже потішив моє відсутнє себелюбство: хвороба, грошовий крах, уже не кажучи про сімейне життя, якого насправді не існувало. Можливо, Зося — це те, що було не найкращим у моєму житті, але коли звалюєшся до ями, то тебе повинен звідти хтось-таки витягти, хоча б навіть і той, хто штурхонув тебе туди. Чимось в біографії ми були подібними із Зосею, як би нам обом того хотілося чи ні.

Обидва з порядних сімей, наскільки чиновники держустанов можуть претендувати на порядність. Ми були набитими ледацюгами і нічого не вміли робити. Різниця між нами — двадцять років. Нудьга, вседозволеність перед законом, відносна, — завжди це дає приємний вибір чимчикувати в будь-якому напрямку. Здається, нас якось ще тоді називали, ага, золота молодь. І таке колись було. Ми вибрали вулицю. Нічого фігового. На свій ідіотизм у кожного своя ціна, так говорив Зося. Ось він сидить у червоному шезлонгу з написом «Кока-кола», тасує для проформи колоду карт і вирікає:

— Вулиця — це те, де немає солодкої нудьги за минулим, за майбутнім, де просте розуміння, як любов, зникає в суспільній тріскотні про хліб насущний. Ми маємо прекрасний сурогат — секс. А це вже цивілізація…