Тетяна Пишнюк - Гра в королеву

— Ось бачиш! Ти також вирішила вибрати високого!

— Насправді ніхто сам не вирішує, за кого вийти заміж чи з ким одружитися. Це визначає Бог, а потім слід лише знайти того, хто тобі призначений, — сказала по-дорослому Яринка.

— А як ти знатимеш, що він саме тобі призначений? Він що, матиме якусь мітку?

— Я його відчую душею.

— А душа також має вирости, щоби пізнати?

— Мабуть, — серйозно задумалась Яринка. — У людини росте все — руки, ноги, мозок. Значить, і душа.

— І все ж не розумію, навіть якщо душа виросте — її однак не буде видно. Як же вони пізнають одна одну?

— Не знаю… Якось пізнають. Люди ж одружуються… — розмірковувала дівчинка.

— А тато з мамою обізналися? — запитав Яринку.

— Не знаю, — стенувши плечима, глянула на маму.

Маруся з матір'ю завмерло слухали розмірковування дітей, які, захопившись розмовою, наче й забули про дорослих, доки не виникло питання, на котре не знайшли відповіді.

— Мамо, а ви з татком обізналися? — допитливо глянув Олесь.

— Лесику, то так давно було… Ще в кам’яному віці, — віджартовувалася від сина Маруся.

— Ще коли телевізори робили з каменю? — допитувався малий.

— Ти що, Олесю? — озвалась Яринка. — Тоді ще не було ніяких телевізорів.

— А як же ви жили? — співчутливо подивився на маму син.

Жінки розсміялись. І це збентежило малого, бо не любив, коли хтось сміється, а він не знає причини.

— Ось ви смієтесь, а я хочу пити, — не знав, що сказати хлопчик.

— Вийми з графинчика ложку і налий собі в склянку води, — кивнула бабуся на стіл.

— А чому там ложка? — здивувавсь Олесь.

— То я поклала, щоб повбивати мікроби, — пояснила бабуся.

— І що, я повинен пити воду з мертвими мікробами? — обурився малий.

— Лесику, — ледь стримувала сміх Маруся. — Там уже нема ніяких мікробів. Срібло очищає воду, і вони не вмирають, а зникають, щезають, наче їх ніколи і не було. Я ще вичавлю туди лимончика, і ти зразу ж відчуєш у собі неймовірну силу, — запевнила мама.

— Давай, а то в мене ще багато роботи, — сказав заклопотано Олесь.

Маруся так хвилювалася за дітей, що своєї втоми не відчувала. Але діти, як і мама, дорогу перенесли спокійно. Більше того, вони навіть розчарувалися таким швидким перельотом. Усе, що траплялося дорогою до готелю, викликало в них захоплення — краєвиди, людська метушня, чужа мова, настрій, який відчувається лише на курорті.

Разом вони ще ніколи не відпочивали. Тим більше — за кордоном. Звідси й піднесення. В такому настрої не дратує нічого — ні суєта, ні спека, ні спрага.

Готель вони знайшли швидко. Правильніше — добралися. Бо мама в ньому вже жила кілька років тому, коли відпочивала з подругою. На «рецепшині» мила білявка дала ключ від номера. Говорила вона російською мовою без акценту. Маруся зробила висновок, що та росіянка. Не втрималася і запитала:

— Ви русская?

— Да, — всміхнулася. — Вєрнєє, я, как і ви, с України.

— Навіть так? — зраділа Маруся. — Давно тут працюєте?

— Восєм лєт…

— Ви що — тут живете?

— Я замуж вишла… За турка.

— То ви — майже туркеня…

— Майже… — погодилася та.

— Як вас звати? — запитала Ірина Іванівна.

— Настя. Хотя мєня всьо равно Наташей зовут. Здєсь всє Наташкі,— усмішка її не була веселою.

— Добре, Настю, ми влаштуємося і вас у гості запросимо. Прийдете? — запитала Маруся.

— Обізатєльно, — пообіцяла та.

Їхній номер був на другому поверсі, то вирішили ліфтом не користуватися. Піднялися східцями. Попереду йшла покоївка, а слідом — носильник із валізами. Ірина Іванівна не приховувала радості, спостерігаючи за дітьми: ті були такими врочистими і гордими від своєї значимості, що аж спинки у них виструнчилися. Скільки Маруся добивалася цього, а тут самі відчували, мабуть, якусь важливу мить.

Покоївка відчинила номер, віддала ключ і ламаною російською побажала гарного відпочинку. Носильник залишив валізи в коридорі, також вийшов. Усі четверо мовчки розглядали апартаменти. Першою була вітальня з великим вікном, заштореним легким прозорим тюлем. У кутку стояв м’який шкіряний диван, а навпроти — телевізор, біля якого зеленіла височенька пальма, що росла нібито зі спини глиняного слона. Марусі здалося, що слон поворухнувсь, і вона підняла брови.

— Що тебе так здивувало? — запитала Ірина Іванівна.

— Уявляєш, подумала, що слон живий.

— Правда?! — Олесь присів біля вазона, потягнув слона за хобота. — Ні, мамо, він твердий, мабуть, із кам’яного віку, — сказав упевнено.