Тетяна Пишнюк - Гра в королеву

Повернулася думками до Романа. Він знав, що не зможе сам привітати. Продумав усе — золотого янгола, дарчу, листа. Передбачив свою смерть. Але не зміг цьому зарадити. Чому? Коли людина відчуває небезпеку, то намагається запобігти нещастю. Переховується, виїздить кудись, запоручається підтримкою міліції чи друзів. Невже не знайшлося нікого, хто врятував би від смерті. У Романа було стільки друзів і грошей… Але це ще раз доводить, що від смерті відкупитися неможливо. Роман знав це і був до такого вже готовий.

А що вона має робити зі спадком? Усе це казкове багатство, яке звалилося на голову, потребує немало сил та сміливості, щоб його прийняти. Саме через нього й розпрощався зі світом Роман. І про це всім добре відомо. Чи треба їй ризикувати своєю головою і життями дітей заради блага? Вони звикли жити спокійно. Не в розкошах, але й не в злиднях. Так живуть мільйони. І мають святий спокій — ніхто не зазіхає на їхні стандартні квартирки, на скромні шубки та ще якісь там дрібні розкоші. Ну, не без того, щоб іноді витягнули гаманець у метро, коли ловиш ґав. Але то найбільше, чого можна позбутися.

Останній тиждень, відколи Світлана Сквирська займається її дарчою, вона не має спокою. Батько, прочитавши папери, відразу ж порадив Марусі відмовитися від такого дарунку. Вона й сама спершу про це подумала. Але подруги назвали її легковажною боягузкою. А Лара навіть розплакалася від безсилля довести, що нічого не звалюється на голову без Божого благословення — ні смерть, ні багатство. Роман ризикував життям не задля того, аби все дісталося якомусь нахабному бандюку, котрий звик наживатися на чужому. Валя нагадала, що Яринка має повне право на спадок батька. А коли виросте, то може й не пробачити, якщо Маруся її того позбавить.

Мобільний загудів і заворушився на столі. Жінка нарешті поставила у вазу квіти, взяла телефон. Зауважила, що номер не визначився. Озвався приємний чоловічий голос:

— Привіт, королево!

— Привіт! — відповіла здивована Маруся, бо королевою її називав лише Роман.

— Вітаю з днем народження!

— Дякую, — ніяк не могла впізнати голосу жінка.

— Розумію твоє здивування…

— А хто сказав, що я здивована? — пересилювала хвилювання Маруся.

— То, може, ти навіть знаєш, хто я?

— Звичайно… — сказала впевнено, хоча про господаря цього голосу не мала найменшої уяви.

— І хто ж? — озвався через паузу.

— Ти той, хто клеїть дурня… — неочікувано мовила жінка.

— Ого! — не сподівався на таку відповідь чоловік. — Нам буде про що поговорити.

— Я вже починаю сумніватися…

— І що ж не влаштовує королеву?

— Тема.

— Але тему я ще не задавав…

— Задають питання, а тему визначають…

— Тема вже визначена… Повір.

— Навіть не сумніваюся.

— Ти — розумна жінка. Про це також знаєш?

— Знаю. Бо живу своїм розумом.

— А не могла б ти ним жити й надалі?

— Я й не збираюся йти до тебе в позички.

— Та, власне, я своїм не розкидаюся…

— Та, власне, нема й чим…

— Ти переходиш на образи?

— Ну, що ти? Взагалі-то я дуже чемна. Просто мені не подобається твоя тема. Може, змінимо?

— Я сказав, що сам я задаю тему…

— Маєш на увазі — визначаєш?

— Ти… Послухай… — з’явилося перше роздратування.

— Що й роблю, — намагалася не втрачати самовладання.

— Тобі вже ні перед ким випендрюватись. А ти за звичкою ще продовжуєш… — переходив на образливий тон співбесідник.

— Красивій жінці завжди є перед ким, як ти кажеш, випендритися. Ось хоча б перед тобою. Ти ж зателефонував не просто, щоб мене образити? Бо не починав би так красиво, — переходила на грайливий тон Маруся, відчуваючи холодок усередині. — Ну, я хочу продовження компліментів.

— Я ніколи не мав часу на компліменти… Тим більше зараз… Краще без вступу. Послухай мене, красуне, — кинь рипатися. Ти ще молода мама, тобі треба довго жити, щоби поставити свої чада на ноги. Та ще самій вийти заміж. Оце й зроби. Знайди собі багатенького татусика, влаштуйся по повній…

— Так діло не піде, — зібрала всі сили, щоби не видати хвилювання. — Де це я того татусика шукатиму? Та й не маю часу. Я працюю з ранку до вечора. Ти ж обізнаний із моїм графіком? Тож, якщо хочеш віддати мене заміж, — забезпеч кадрами. Я так розумію, що ти з якихось причин зацікавлений облаштувати моє життя. Може, ти мій брат? Ой… А може, таємний закоханий?

— А ти горішок…

— Я — персик… ну, не без того… трішки перестиглий…

— Маєш на увазі — солодкий? — промуркотів співбесідник.