Артем Чех - Doc 1

— Смішний. Думаю, це був не гірший випадок у житті твого Яші. Він то наркоманом був, то його лікували, потім гепатит знайшли…

— Та я чув. Дай ще цигарку.

— Не забагато ти палиш?

— Не більше декого. Вчора купила пачку, а тепер від неї залишилося скільки? — я зазирнув у пачку. — Три цигарки. Тим більше, настрій сприяє.

— Може, до парку вийдемо? — запропонувала мама.

— Ну пішли, бомжів поганяємо. Сподіваюся, ти вже заспокоїлася? Про граблі не будеш більше?

— Я вже забула, чого мені так хріново було. Це все через ту розмову з Варварою та Сергієм, але я забула, принаймні, намагаюся. Мені з тобою так добре, що з голови все швидко піде.

— Та ладно, мам.

— А чого? Серйозно, ми з тобою так рідко спілкуємося, а тим більше бачимося… Ти постійно чимось зайнятий, а може, і не зайнятий зовсім… До речі, а хто там з тобою? Ти казав, що не один.

— А, — відмахнувся я. — Даша. Пам’ятаєш Дашу Кащенко?

— Ну? У вас типу любов?

— Та яка любов. Зустрілися, випили, вклав її спати.

— То, може, негарно так? Може, додому підеш?

— Та ні, я з тобою ще прогуляюся…

Ми спустилися до Солом’янського парку. Якщо зверху вулиця була освітлена хоч якимись вогнями від ліхтарів та поодиноких квартир, то в парку було зовсім темно і навіть моторошно. Ми пробиралися ледь не навпомацки, обережно роблячи крок за кроком, час від часу наступаючи на бите скло або зачіпаючи ногами целофанові пакети. Цей парк ми знали досконало. Часом, коли на душі ставало нестерпно, я, випивши енну дозу настоянки валеріани, спускався до нього і блукав, вивчаючи стежки, приховані від пересічної шпани, ходи та численні пагорби, що поросли невеличкими кленами та берізками. Це був мій парк, і мене страшенно дратувало, коли, здавалося б, сумирні мешканці мікрорайону загиджували його побутовим сміттям. З іншого боку парку, ближче до Солом’янської вулиці, через дорогу від бару «Черчілль», забудовники звели висотку й розчистили майданчик під ще одну…

— Негарно тоді вийшло з тією Дашею, — раптом почала мама.

— Мам, будь ласка, — тоді я менше за все хотів про це говорити.

— Через тебе дівчина в петлю полізла.

— Мам!

— Ну добре, добре. Тільки скажи, тоді совість не мучила?

— А ти не пам’ятаєш, як я півліта в дурці провалявся?

— Вибач. Тільки не в дурці, а у водолікарні. Вибач.

— Та нічого. Все нормально. Даша зараз сама з посмішкою згадує. А совість — ні, не мучила. Мені тоді не до совісті було.

— Розвиднюється? — раптово запитала мама.

— Хіба? Та ще рано наче. П’ята тільки. Це просто очі до темряви звикли.

— Ну, може…

Ми ще довго говорили. Я дізнався про маму багато нового, чого і припустити не міг. Наприклад, колись вона писала роман. Справжній, повноцінний роман. Щоправда, для дітей. Вона хотіла виписати мій образ — образ такого маленького, смішного, але розумного хлопчика з чудернацькими проявами його характеру, і вона навіть вистукала десь зо тридцять сторінок машинопису, але потім вчергове перечитувала класику, і її потягнуло у бік достоєвщини.

— А де ці листки? Вони збереглися? — поцікавився я. Ну, це було б як мінімум незвично — почитати про себе те, що написала твоя мама.

— Збереглися. Прийдеш якось — дам почитати.

Натомість, я розповів їй, що завжди бажав стати письменником, але кожна спроба закінчувалася невдачею, і що мазюкати фарбою я почав саме через те, що не було куди справляти свою творчу нужду.

— Да, — прокоментувала це мама, — стіни у своїй кімнаті ти добре попсував.

А ще я розповів їй про те, як навідувався до Маші і Варі і що страшенно ревнував Варю до Боба. І про Яківну розповів, і про Машу, яка сидить тепер у психлі-карні.

— Да, я чула цю історію, Варя щось казала. Вона їздить до неї.

— Ага, їздить. Хороша була дівчина. Якось незвично все. У мене навіть мурашки шкірою пробігли.

А потім справді почало розвиднюватися, і хоч сонця ще не було, світлішало на очах, немов це світло родилося з самого повітря. Було холодно, трохи морозило. Ми підіймалися вгору, до наших дев’ятиповерхівок, старих пошарпаних панельних коробочок, до своїх угноєних дріб’язковим побутом сот, за дверима яких народжувалися історії, - злети і падіння, руйнувалися долі і… далі за списком, уся ця банальщина, з якої складається повсякдення, яке ми за звичкою не помічаємо.

— Може, зайдеш увечері? — запитала мама вже біля будинку. — Я пиріг з яблуками зроблю. Багато тіста і мало яблук — як ти любиш.

— Я вже так не люблю, мам. От якби багато яблук і мало тіста… Але все одно, я не зможу ввечері, у мене вже зустріч запланована.