Артем Чех - Doc 1

— Я знаю.

- І можу не трахати його дружину.

— Як хочеш.

— А ти хочеш?

Раптом Дюша відчув, що всі його з Варєю стосунки — всього лише секс, і останні два тижні не було нічого, крім сексу, — ані відвертих розмов, ані планів на майбутнє, ані спільних прогулянок — ніякого, зовсім ніякого споріднення душ, а лише секс — майже холодний, але з тим пристрасний. І він, Дюша, дійсно трахає чиюсь дружину, а той хтось, чию дружину він, Дюша, трахає, починає вважати його своїм другом, запрошує на сімейні свята, на спільні поїздки за місто, тисне йому руку, весело посміхається, пригощає своїм вином, дозволяє протирати нехай не люрексом, але сімейний диван…

— Варь, — торкнувся він її волосся, — а що ти думаєш про наше майбутнє?

— Не знаю.

— Ти любиш Боба, вибач, Сергія? Ти боїшся його втратити, я це розумію.

— Я не знаю…

Вона справді не знала. Щоразу, коли Дюша приходив до їхнього будинку, коли Сергій тис йому руку, посміхався, запрошував на сімейні свята та спільні поїздки за місто, коли дозволяв протирати своїми левайсами сімейний диван, вона стримувала себе, щоб не розплакатися, не вчинити істерику, не закричати, не розбити фужер, вона хотіла кинутися на шию чоловіку і все-все розказати, розказати, що цей мудак трахає її за його спиною, що він протирає диван, п’є вино і не відчуває жодних докорів сумління. В такі години їй було неприємно бачити в своєму будинку не тільки Дюшу, але й Ніну. Вона з ним заодно, вона цього не знає, але заодно, у змові. У них однакові очі. Очі Дюші ніяк не видають його, коли він каже неправду, він майстерно приховує своє справжнє єство, Сергій ніколи б і не дізнався про істинне ставлення Дюші до нього. Така сама й Ніна. Я їй тепер не вірю. Я не вірю Ніні, я не вірю й цьому…

Кожний недільний вечір перетворювався для Варі на свято брехні й лицемірства, на якому вона відчувала себе зайвою. Але і чоловіку про все-все сказати вона не могла. Не вистачало сили, не вистачало мужності, для цього Варя була надто слабка, надто виснажена, і цю свою нездоланну слабкість, і це ганебне боягузтво вона ненавиділа всім єством, але, залишившись наодинці з Дю-шею, пірнувши у його обійми, почувши його голос та відчувши його у собі, вона забувала про обман, слабкість та решту неприємних емоцій. Вона любила чоловіка. Ні, вона не могла сказати, що обожнювала його або була у стані закоханості, вона просто його любила, вона вже звикла любити його, як звикають дихати або звикають до серцебиття. Здавалося, це було завжди, і раптовий Дюша, який ще кілька тижнів тому навіть не згадувався і був лише напівпрозорою тінню її минулого, не говорячи вже про те, щоб розчистити у своєму житті місце для нього, був наче персонаж із сну, який пам’ятаєш, але його образ все одно залишається ефемерним та розпливчастим.

За кілька днів, після відвідування у лікарні Маші, коли Варя вчергове заїхала до Дюші, коли звичайний та буденний, на перший погляд, секс викликав у неї, тим не менш, бурхливі емоції, - вона плакала і сміялася, споглядаючи, як сперма затікає їй у жолобок пупка, — Дюша, закурюючи сигарету й згнічуючи в собі незмірне хвилювання, спокійно промовив:

— Може, нам більше не бачитися? Знаєш, у мене вже достатньо сил пережити розрив.

— Я піду.

— Тобто ти згодна з цим, я правильно розумію? Ти теж не проти розірвати наші стосунки. Що ти хочеш мені сказати? Ти ж хочеш мені щось сказати, чи не так? Що весь цей наш балаган закрутився даремно і що нам ніколи не побудувати гармонійні стосунки, тому що в тобі сидить маленький хробачок, знаєш, такий манюні-маню-ні, але гризе дай боже, хробачок сумління, ти втомилася від нежиттєздатних стосунків, ти не віриш у наше майбутнє, а бажання бути зі мною викликано лише тим, що тобі просто стало нудно. Як і десять років тому. Тобі було нудно, і от він з’являється: Дюша — веселий та кмітливий, простий хороший хлопець… Ти це хочеш сказати, правда ж?

— Я піду.

— Стій.

— Я піду.

— Ти нікуди не підеш, поки не скажеш мені одну річ.

— Яку ж річ?

— Ти мене любиш?

— Не треба, Дюш, — простогнала вона. — Я стомилася…

— Ти мене любиш чи ні?

— Дюш, я тебе благаю.

— Тоді вали, давай. Чуєш, вали! Сподіваюсь, що безглуздих збігів більше не буде. І тобі від того не буде аж так страшно. Вали давай!

І вона пішла.

Спочатку довго й тужливо збиралася, ніяк не могла знайти одну зі своїх шкарпеток — сині, у білу смужку шкарпетки, вони для Дюші завжди здавалися такими зворушливими — хвилини три мучилася з парасолем, який ніяк не влазив до сумки, намагалася відірвати недоречну нитку на пальто… Але він нічого не сказав, не зупинив, хоч як подумки вона цього не хотіла, і залишатися в цій квартирі вона вже права не мала. А він мовчки сидів обличчям до стіни й чекав, поки вона залишиться. Вибачитися він не міг — права не мав. Так і не обернувся. Лише в останню мить, коли Варя виходила з квартири, глянув у темінь коридору — на одну соту миті побачив її мокрі розчервонілі очі й сухе розтріпане волосся, в аромат якого ще десять хвилин тому він з шаленою пристрастю внюхувався.