Артем Чех - Doc 1

Коли, зреагувавши на дзвоник, мама відчинила двері і я побачив знайоме, але вже не таке свіже обличчя, коли побачив усе такий же граціозний силует, що тримає за руку хлопчика й позаду силует побільше, що з очевидним здоров’ям голосно сміявся на весь сходовий майданчик, я не був приголомшеним — навіть найменшого здивування не було. Я просто сказав сам собі, відвернувшись до вікна:

— Нормально.

Здивованими ж були Варя і Боб. Останній реготав, немов іронія долі такого плану мала гомеричний характер, а Варя швидко-швидко бігала очима й намагалася щось сказати.

Одна тільки мама нічого не розуміла, постійно питала, що, врешті-решт, відбувається, чому ми всі так дивно поводимось, і коли Боб нарешті заспокоївся і все пояснив, сказавши, що ще трохи, і він залишився б через мене без Варі, але то було так давно, що навіть смішно, мама здивувалася й сказала, що для неї це великий сюрприз, що це цікаво, що про це треба написати книжку, і взагалі… Коротше кажучи, почала говорити багато різної нісенітниці, сама ж у ролі господині та іменинниці почувалася досить незручно, метушилася, не могла знайти для себе місця й у незрозумілому мені очікуванні поглядала на мене.

— Що? — не зрозумів я.

— Ну, розсаджуй гостей. Тим більше, вас знайомити не треба… давай, сина.

Я, проігнорувавши мамине прохання, подався на балкон викурити цигарку. Обдумуючи слова Боба, я відзначив для себе його самовпевнений тон. «Це було так давно, що навіть смішно». Це не смішно. Я відчував, як гіркий клубок неприязні підкочує мені до горла, а нестримне бажання бігти з цієї квартири чимдалі, чимдуж, бігти і не озиратися виривалося назовні з такою силою, що я навіть почав підбирати фразу, якою поясню матері про свою втечу, але вчасно стримався і подумав, що, зрештою, нічого страшного не відбувається і що втекти я завжди встигну, а з цієї історії могла б вийти цікава оповідка…

Тільки розповісти її не було кому…

Години дві ми сиділи за невеличким, вкритим пожованою скатертиною столом. Я переважно мовчав, Варя і Боб розповідали якісь смішні історії, дивовижні випадки, запивали все те вкрай солодким кокуром, Боб усякчас плескав мене по плечу, запрошував до своєї майстерні, пропонував разом з ним та Варею поїхати в листопаді до Кракова на якусь його виставку, жартував з приводу моєї давньої закоханості у Варю.

— Це ж скільки років пройшло? Вісім? Чи дев’ять?

— Десь так, — фальшиво посміхався я.

— Десять! — певно підрахував він. — Це ж треба. Я тебе добре пам’ятаю. Ти таким був досить… як би це правильно… досить юним…

— Так, мені сімнадцять було.

— Тоді я тебе взагалі інакше як дитину сприймати не міг, а зараз ми і у віці зрівнялись.

— Так, — казав я, чухаючи виделкою голову.

— Ти, цей, заходь до мене обов’язково.

Я промовчав.

— Сина, ти зайди, це ж цікаво. Репортаж зробиш…

— Мам, — відмахнувся я.

— А чого? Зайди.

— Про Сергія вже писали тисячу разів, це вже не актуально.

— Е-е, — розсміявся Боб, — як це, не актуально?

— Ну, ти зрозумів мене.

— Звичайно-звичайно, — і він знову дружньо торкнувся мого плеча.

«Скільки ж здоров’я у нього, сили», — дивувався я.

— То як, зайдеш? — не вгамовувався Боб, і я зрозумів, що він справді хоче, щоб я зайшов до нього у майстерню, він хоче показати мені, яких успіхів він домігся, яких вершин досяг. Він хотів показати мені свій будинок, великий, затишний будинок. Боб прагнув похизуватися своєю дружиною, яка все ж таки дісталася йому, не мені, малолітньому сцикуну, а саме йому, здоровому та завше усміхненому Бобу. Тільки я цього не хотів.

— Зайду, звичайно, — сказав я.

— Давай завтра?

— Давай, — погодився я, знову фальшиво розсміявся і подумав: але ж я не хочу до нього в майстерню, я взагалі нічого не хочу.

Але тягло в його будинок мене зовсім інше.

Наступного дня у Сича, мого безпосереднього шефа, я вибив дозвіл на репортаж про Боба, про його буденне життя, яке не було публічним і ніколи ще не висвітлювалися в пресі.

— Валяй, — дав добро Сич, певно не розуміючи, чому я обрав саме Боба.

— Він сучасний, відомий і… це може бути цікавим, — пояснив я Сичу, який у моїх коментарях особливої потреби не відчував.

— Та валяй, — відмахнувся він і поклав на стіл цукерку. — Смачного.

— Угу, — подякував я, заховав цукерку до кишені піджака й взявся до роботи.

Прийшовши до Боба та Варі, я справді був вражений їхнім будинком — великим і затишним, з дитячим белькотом, з дзижчанням кавомолки, з ароматами кориці та оліфи, свіжої деревини та печені, і все це доповнювало щасливе подружжя, яке невпинно обіймалося, демонструючи свою злагоду, любов, блаженство.