Артем Чех - Doc 1

Навіщо?

За п’ять секунд знову пролунав дзвоник.

— Варя? — підняв я слухавку. — Щось зірвалося.

— Дюша, нафіга ти вийобуєшся?

— Тобто?

— Скажи, нафіга ти вийобуєшся?

— Все нормально, не хвилюйся.

— Що нормально? Ти просто малолітній егоїст.

Її голос звучав ніжно й погрозливо одночасно. Моє серце билося дванадцять мільйонів ударів у секунду.

— Тобі цікаво, чи будуть у нас пацани? — продовжувала Варя. — Так, будуть, але ніхто нікого трахати не збирається…

— Та мені якось пофіг…

— Послухай. Окрім трахатися, дорослі люди можуть робити тисячі інших справ, і те, що сьогодні тебе тут не має бути, — нормально. Це не проти тебе, розумієш? Це за тебе.

— Не розумію.

— Давай ти прийдеш завтра, і ми поговоримо.

— Завтра не прийду.

— Чому? — в її голосі я відчув нотки розчарування.

— Я ніколи не прийду.

— Навіщо ти це сказав? Хочеш показати мені, який ти принциповий, гордий? Засунь свою напускну гордість знаєш куди?

— Здогадуюсь.

Настала неприємна пауза. Я збавив оберти. Довелося щось сказати.

— Що тобі потрібно?

— Щоб ти прийшов завтра.

— У мене завтра гості.

— Після гостей.

— Дєнь рождєнья, к сожалєнью, только раз в гаду, — проспівав я, все ще намагаючись розрядити обстановку. Ще місяць тому я б просто послав куди подалі, приблизно туди, куди все ж таки засунув свою напускну гордість, й поготів, а тут… а тут мій хребет зсипався мені у штани, і я помітив, що почав прогинатися. Тільки під чим? Не під мінливим же світом, кінець кінцем!

— От і відсвяткуємо твій день народження. І не вигадуй нічого, — ще більш лагідно, але не без типової в таких ситуаціях жіночої гідності промовила Варя.

— Добре, — вкрай здався я й усміхнувся у слухавку.

— Ти посміхаєшся?

— Ні, - збрехав я.

— Тоді до зустрічі. Коли ти будеш?

— Сім-вісім.

— Добре. Цілую.

І вона дала відбій.

Я відкрив книгу, але, окрім Варі, нічого не бачив. Я відпустив свої емоції, розслабився й почав невпинно й глибоко закохуватися.

Почалося.

Вночі мені снилися леви. Неначе старому, якого напередодні добряче потягало морем. Леви було добрі до мене, але я їх чомусь убив.

Вранці, прокинувшись від усвідомлення того, що мені вже сімнадцять, я ще довго, можливо, півгодини чи більше, лежав із заплющеними очима й дослухався до голосів з вітальні. Розмовляли мої батьки. Я чув, як вони голосним шепотом сперечалися, хто саме даруватиме мені подарунок.

— Ти.

— Ні, ти.

— Чому завжди я?

Їхня суперечка тривала хвилин двадцять. Жоден з них не хотів дарувати мені подарунок. Взагалі, якщо треба було вирішувати якісь сімейні проблеми і коли я був одним з центральних персонажів цих проблем, мої батьки також сперечалися, хто саме розмовлятиме зі мною. Погоджуюся, що, пожинаючи плоди їхньої любові й опіки, вдягаючись і харчуючись за їхній рахунок, мав би з більшою повагою ставитися до них, однак якась величезна прірва була між нами, щось невагоме розмежовувало наші інтереси та види на життя. В цій квартирі взагалі кожен жив своїм окремим, нікому не підвласним життям. І я. В першу чергу я.

— Давайте я сам собі його подарую! — закричав я з кімнати.

— А? — одночасно перепитали зляканими голосами батьки.

— Кажу, сам собі подарую! Ви можете залишити подарунок на піаніно, але я знатиму, що то від вас.

— Може, ти відкриєш двері і ми тебе нормально привітаємо? — запитала мама трохи суворо.

— Ні, я ще подрихну. Можете йти на роботу.

Через якийсь час вони пішли, а я одразу вийшов з кімнати й зазирнув у червоний пакет з логотипом «Lego». «Сподіваюсь, що там не лего», — подумав я і знайшов ще один пакунок розмірами з нотатник.

Фанерний футляр, а в ньому таки нотатник. Шкіряний.

— Дякую, — невідомо кому, але певно це адресувалося батькам, промовив я.

— Будь ласка, — відбилося відлунням десь в небесній блакиті.

У нотатнику я знайшов п’ятдесят доларів і листівку. «Сподіваємося, ти знаєш, що робиш, і будеш щасливим. Пацани».

Коли я звертався до батьків, то завжди називав їх пацанами.

Чи буду я щасливим — питання не з найлегших. А чи знаю я, що роблю? Невже вони думають, що хлопець у шістнадцять, ну добре, вже у сімнадцять, може знати, що він робить?

На кухні стояв святковий торт без свічок. Свічки лежали окремо. Сімнадцять штук. Я відрізав шматок, запхнув собі у рота й вийшов на балкон. Ранкова прохолода віяла приємним травневим вітерцем. Третій день близнюків. Останній день школи. Я напнув штани (такі колись були у соліста «Стерео МСс»), взув кросівки й пішов до школи. Дев’яносто восьмий рік, три місяці до дефолту, прірва часу до смерті.