Наталка Сняданко: Комашина тарзанка

Помідори були слабким місцем бабчиного городництва, бо, попри всі старання, їй так ніколи і не вдалося зібрати урожай. Тобто якісь зелені або напівзогнилі помідори вона збирала щороку, потім вони довго лежали на підвіконні, а тоді бабця закручувала їх у слоїки і вперто виставляла на стіл, хоча їсти їх ніхто не хотів. Але рік за роком бабця відмовлялася повірити в те, що якісь таємничі сили, а можливо, банальна кліматична непристосованість, шкодять її помідорам, і старанно висаджувала розсаду по вазонках, а потім кущики помідорів на грядки. Якби замість цього вона посадила цибулю, до вирощування якої мала справжній талант, то обов’язково отримала б рясний врожай. З цибулею в бабці ніколи не траплялося проколів. Якогось дня вона виходила на двір, зупинялася на мить у задумі, а потім приймала рішення — сьогодні. І того ж дня сіянку треба було висадити на грядки. У сусідів, які садили на день раніше чи пізніше, нічого не сходило, або сходила половина, цибуля гнила або висихала в землі, їй шкодили несподівані дощі, відсутність дощів, приморозки чи спека. А в бабці цибуля завжди була зразковою і на базарі продавалася за найвищою ціною. Але перемоги над самою цибулею бабці було замало, як кожна сильна натура, вона звикла ставити собі надзавдання і вперто добиватися успіху. Помідори були надзавданням бабусі досить довго. Сароні навіть здається, що бабця і досі потай висаджує розсаду в той самий вазонок, але розсада вперто не сходить.

Того року, який став останнім у житті під одним дахом батьків і бабусі, у вазонку прийнявся базилік, а не розсада. Бабця не сказала нічого, але затаїла на зятя образу.

Потім настав період довготривалого перемир’я, під час якого бабця уважно стежила за кожним кроком зятя, чекала, аж поки він скоїть щось справді нечуване, і тоді всі побачать, що вона таки мала рацію у своїй неприязні, яку відчувала до нього з самого початку, і навіть не змогла б точно сказати чому.

Момент настав, коли різали свиню. Зять уже не вперше брав участь у цьому священнодійстві, яке відбувалося двічі на рік, що свідчило про досить заможне, як на тодішні уявлення, життя. І бабця оцінила його кулінарну вправність, адже він не лише зміг замінити різника, якого раніше завжди доводилося запрошувати і платити йому, а й міг заколоти свиню одним точним ударом, тоді як різник рідко приходив зовсім тверезий, і одного разу свиня навіть вирвалася у нього із ножем у серці і побігла подвір’ям зі страшним вереском, розхлюпуючи дорогоцінну кров. Саме у цей момент на сходи ґанку вийшла тоді ще зовсім мала Сарона, й осліпла від болю свиня мало не збила її з ніг.

У батька таких проколів ніколи не траплялося. Він миттєво вціляв у серце, а потім вправно виконував усі наступні маніпуляції. Зливав кров у вичищену до блиску мидницю й обережно заносив цей цінний продукт до літньої кухні. Крові мало вистачити не лише на кров’янку з гречаною кашею і смаженими шкварками, напхану в усі вцілілі кишки і запечену в брайтрурі, а й на сальцесон у літрових банках, чаклувати над яким дозволялося лише бабці. Зять витягав і розплутував кишки, заливав окропом спорожніле свиняче черево, на морозі пара з нього виходила густа, схожа на туман, здавалося, з неї зараз матеріалізується джин і попросить усіх присутніх загадати бажання. Сароні хотілося торкнутися руками голови або свіжообсмалених ратиць, але було страшно, здавалося, що свиня смикнеться і важко зітхне в агонії. Потім батько відчищав од слизу промиті від випорожнень кишки та ковбасянки, віртуозно орудуючи тупим боком ножа. Його рухи були швидкими і вправними, а бабця ревниво поглядала на його пальці, бо раніше тонке мистецтво відчищання кишок було доступне лише їй.

І поки усі решта дорослі, а потім і Сарона, які на той день перетворювалися на підсобних помічників і позбавлялися права голосу, мовчки різали дрібними кубиками сало і перетоплювали його на шкварки або на смалець, зять займався високою логістикою і розподіляв м’ясо — краще на рулети, гірше — на ковбасу, невеликий шматок полядвиці — на недільні відбивні.

Бабця потроху звикла до присмаку любистку, який він додавав до м’яса, хоча і далі вважала, що без цього можна було б обійтися. Зять був єдиним, крім бабці, хто до глибокої ночі зберігав енергійність і хороший настрій. Адже м’ясо потрібно було чимшвидше переробити, щоб воно не зіпсувалося. І от, десь під вечір, наставав найважчий момент, коли роботи залишалося все ще багато, а сили ні в кого уже не було. Вчадівши від випарів перетоплюваного на печі сала, сиділи на порозі літньої кухні осоловілі коти, яких сьогодні годували від пуза. Стукотіння ножів ставало все більш млявим, втрачало бадьорий ритм і енергійність, а зліплені у масні пагорби шматки сирого м’яса і сала поволі заповнювали усі вільні миски, баняки і ринки, майбутні шкварки і ковбаси громадилися на столах, знесених до літньої кухні з цілої хати і застелених кольоровими цератами, ці гори м’яса загрозливо збільшувалися, нагадуючи паску, яка виходить зі своїх берегів у нагрітій до максимуму печі і от-от її пишні боки виваляться із форми і потечуть у невідомість, заполонивши все довкола своєю млосною ванільною задухою.